На початку грудня у Дрогобичі запланована одна незвична акція. У холі Народного дому запрацює інтерактивна фотовиставка до 25-річчя передачі Україні британської антарктичної станції «Фарадей», що нині носить ім’я “Академік Вернадський”. Фотовиставка матиме назву “Україна в Антарктиді. Історія відважних.”. Один з таких – Олександр Книжатко, полярник,уродженець Дрогобича, який у складі 26-ї Української антарктичної експедиції зараз перебуває на станції «Академік Вернадський» в Антарктиді. Нам вдалося поспілкуватися з Олександром.
Олександре, ви народилися у Дрогобичі, а що зараз пов’язує Вас із цим містом?
Мій дім зараз на Стрийщині. Але я народився в Дрогобичі, в сім’ї викладачів, які більшу частину свого життя присвятили роботі в Дрогобицькому нафтовому технікумі (ред. тепер Дрогобицький фаховий коледж нафти і газу). Як і всі, ходив спершу в дитсадок, потім у чотирнадцяту школу. Коли я був підлітком, не те, що гаджетів не було, навіть слова такого не знали.
Тому, як і всі діти, зростав з друзями у дворі або вештався з ними на території Нафтового технікуму, адже батьківський будинок зовсім поряд. Закінчив також нашу музичну школу, хоч, чесно кажучи, не дуже «горів» цим навчанням, просто батьки так хотіли.
Полюбляв гуляти по Дрогобичу і «досліджувати» його, ганяв на велосипеді по околицях, ходив рибалити з друзями на «кірпічку». Досі приємно згадую атмосферу продуктового ринку, на якому бував з, покійною уже, мамою, щоб допомогти їй купити продуктів.
Після 9 класу вступив до «Нафти». Гадаю, ця «народна» назва не змінилася досі. Студентські роки – одні з найкращих в житті. Це перші друзі, які живуть десь далі, за межами географії нашого міста, перші романтичні стосунки.
Як Вам вдалося отримати роботу на антарктичній станції «Академік Вернадський»?
Можу сказати, що до Антарктиди потрапив легко, і, мабуть, доречним буде також слово “випадково”. На час старту відбору зимівників я працював на заводі “Leoni” у Стрию. Думаю, що багатьом дрогобичанам відоме це підприємство. В мене була хороша посада, працювати подобалося, і наміру змінювати місце роботи не мав жодного.
Одного дня, перебуваючи на роботі, натрапив на інформацію про відкритий відбір в Антарктиду, прочитав вимоги… Зрозумів, що відповідаю повністю двом технічним вакансіям, і виключно з цікавості – чи будуть мене розглядати як кандидата – подав заявку.
Зараз знаю уже досить близько моїх колег з керівництва НАНЦ (ред. Національний антарктичний науковий центр), котрі на час відбору були в комісії. І тепер, після пів року спільної з ними роботи, мені відомо набагато краще, як все було тоді, під час відбору.
На співбесіді, зважаючи на мій 12 річний досвід роботи, як кажуть в народі, в «бурінні», у них уже на той момент склалося переконливе позитивне враження, а тут ще й “приїхав” причіп моїх додаткових вмінь і навичок. Тож після співбесіди, мені кажуть, вже не було сумнівів, що я той, кого б вони точно хотіли бачити в складі експедиції.
Які ваші обов’язки на станції? І яке воно загалом – життя в Антарктиді?
Знаєте, ще на етапі відбору сюди я почав цікавитися життям на станції. І вже тоді було розуміння, що самими обов’язками тут не обійдеться, що доведеться бути максимально універсальним, адже саме таких людей підбирали у технічний персонал.
Тут немає промислових маркетів, і тому хлопцям, які відповідають за життєзабезпечення станції, треба розраховувати на наявні матеріали, інструменти, власну голову і свої руки. З моїх прямих обов’язків – це обслуговування і, в разі потреби, ремонт трьох дизельгенераторів, які забезпечують станцію електроенергією.
Від неї тут працює все, починаючи від освітлення – закінчуючи науковим обладнанням. Крім цього, я б мав повністю охопити всі питання обслуговування електромереж. Але, зізнаюся чесно: мій колега і тепер уже хороший товариш, системний механік Олександр Мілашевський у цьому питанні компетентніший за мене. І тому, в більшості випадків, цим займається він.
Натомість, я виконую кілька його «профільних» задач: електродугове зварювання, роботи на токарному верстаті, роботи з виготовлення різних конструкцій та девайсів для потреб станції та колег-науковців. Ми часто працюємо разом над завданнями і, на мою думку, добряче доповнюємо один одного саме в технічних навичках.
Чим ще займаюся? Ну ,тут перелік буде дуже широкий. У бурінні отримав гарний досвід оператора крана, ним тут ми спускаємо човни на воду, коли йдемо в море. Вже встиг свої знання передати й іншим зимівникам.
Уже тут навчився керувати моторним човном і визначений одним із драйверів для дальніх виходів у море (так у нас тут називається людина, котра керує човном). Мій місячний рекорд з протяжності морського рейсу – майже 300 км. В умовах місцевої акваторії, це – знакове число. Щоб ви розуміли – кермування човном десь на озері, великій річці чи навіть у морі дуже відрізняється від того, як це є тут.
Тут погода та акваторія змінюються дуже швидко: щойно небо було сонячне і світле, а через годину – вже снігова буря. Акваторія була більш-менш чиста (тільки великі айсберги) – аж тут вітер і течія нагнали гроулерів і льодової каші, крізь яку човен не завжди може пробитись, і драйвер має шукати та відчувати, де може бути прохід.
А відходимо ми від станції на відстань і до 25 кілометрів. Драйвер має взагалі відчувати всю ситуацію довкола, її прогнозувати і приймати адекватні рішення, адже від цього залежить життя всіх, хто в човні.
Південний океан і Антарктида – не те місце, де можна сподіватися, що пощастить, і легковажити. Тут допомоги чекати нема звідки.
Що належить до ваших обов’язків?
Якщо продовжувати про заняття, цілий рік треба відкидати сніг на проходах, якого тут (як би то сказати краще?) багато! Ремонти будівель і внутрішніх приміщень житлового корпусу, денні чергування, нічні тижневі чергування…
Оскільки, я ще в студентські роки навчився підстригати волосся, я тут і барбермен. Можна ще продовжувати цей перелік, але думаю, цього досить. Є час і для власного розвитку. Навчився монтувати відео, тривалий час цікавлюсь сімейною психологією, граю в більярд і полюбив шахи.
Коли гарна погода (а це не так часто буває), ходимо на прогулянки по острові, на вершину купола нашого льодовика чи до британського музею Ворді Хауз. Можна кататися на лижах і сноуборді. Є спортзал, бібліотека, є бар «Фарадей», про який розповім згодом.
Україна – одна з небагатьох країн світу, яка має свою станцію в Антарктиді. Чому це важливо?
Вам доводилось літати в літаку? А ви знаєте, що його зліт, сам політ і посадка – це робота, в тому числі, і “Вернадського”.
І не тільки в плані звичної погоди. В нас тут є комплекс обладнання, який постійно моніторить космічну погоду, що формується від активності Сонця, і це, в свою чергу, дуже впливає на іоносферу Землі.
Розміщення станції близько до полюсу дозволяє найкраще проводити якісний моніторинг. Так от: фізична зміна іоносфери Землі під впливом активності Сонця, змінює сигнал з супутників, які визначають GPS позиції літаків, автомобілів та суден.
Моніторингові дані з кількох станцій по цілому світу, в тому числі і з «Вернадського», дають можливість розрахунку поправочного коефіцієнта, без якого позиція літака, автомобіля чи судна може не відповідати дійсності в кілька десятків метрів. Уявіть, що це означає, наприклад, при посадці літака на землю. Тут, в Антарктиді, народжується і світова погода, яка пізніше розповсюджується на всю планету, і наші метеорологи ведуть її постійний моніторинг.
Тут, в Антарктиді, найчутливіше відчувається глобальна зміна клімату, ну і, ясна річ, озонова діра – також над нами. Крім всього описаного і дуже наукового, Антарктична станція – це і світовий політичний майданчик.
Я чомусь впевнений, що тривалі дружні стосунки вже незалежної України з Великобританією зароджувалися в середині 90-х… і саме тоді Британія нам передала цю станцію за 1 фунт стерлінгів, а зараз продала і криголам, за суму в 2 рази нижчу ринкової. Думаю, нема потреби пояснювати, що вірні союзники і друзі в протистоянні з «мишебратьями» нам також дуже потрібні.
Бар «Фарадей» на станції «Академік Вернадський» – найпівденніший у світі бар. Що це таке за унікальне місце?
«Фарадей» – це душа станції. Ну, на мою думку. Саме тому серед тижня я стараюся туди не заходити і робити це виключно у суботу чи неділю. Це для того, щоб не зникало захоплення цим історичним місцем.
Бар створили тут ще британці, і за кілька десятків років він, практично, не змінився. В ньому побувала дуже велика кількість визначних людей світового масштабу, серед яких і Білл Гейтс (полярники жартують, що навіть допомагав інсталювати тут перший Windows).
Дуже сподіваюся, що Ілон Маск до кінця моєї зимівлі також надумає сюди заглянути. Доклався, до речі, і я тут до дечого. Ми маємо більярдний стіл, лузи якого вже давно треба було замінити.
Магазину, щоб купити нові, на моє щастя, тут нема. Кажу “на щастя”, бо отримав величезне задоволення, виготовляючи їх власноруч, під час мого нічного чергування. Точив на старому британському токарному верстаті кільця, в’язав із шнурка лузи та працював з мідними елементами відводу куль. Вийшло досить пристойно і, сподіваюсь, вони послужать ще довго.
Ваші колеги – хто вони?
Це люди, з якими звела доля в одне місце, і нам тут рік жити разом. Ми не обирали один одного, нам сказали: “Ви тепер команда, і так тепер буде 12 місяців, без можливості залишити цей “підводний човен”. От 12 людей на острові і живуть. У нас одна житлова будівля і кілька технічних, спільна робота і побут, спільний відпочинок і розваги. Майже як родина. Можна вважати по-різному.
Я б сказав, що це щось середнє між сім’єю та робочим колективом. У кожного є свої плюси і мінуси в характері, і, звичайно, свої таргани в голові. І в мене ці комахи також є. Скажіть, в кого їх немає? Головним завданням є йти назустріч один одному, згладжувати кути і не дозволяти своїм тарганам “ходити строєм”. Так і стараємося жити.
Які найбільші проблеми і труднощі?
Ще до відправлення сюди я гадав, що найскладніше буде дуже – обмежена комунікація з сім’єю, рідними та друзями. На момент мого відправлення з України тижневий персональний ліміт інтернету на зимівника був близько 100 Мб. Це, орієнтовно, стиснутий відеозапис, тривалістю 4 хвилини.
А коли прибув сюди, вже відбулось оновлення системи супутникового зв’язку.
Ми зараз маємо безлімітний інтернет, і це дає грандіозну можливість не відчувати себе відірваними від світу. Соціальні мережі, Youtube, запити в Google, новини – все, що завгодно, можна навіть відеодзвінки та конференції робити.
Робота в Антарктиді – це про романтизм та пригоди?
Тут присутнє все. І пригоди, і романтизм, і буденність, і рутина, і навіть сум. Тільки порівнюючи життя на великій землі і тут, в Антарктиді кількість емоцій, які отримуєш від природи, на мою думку, є в рази більшою. Щодня під час обіду у велике вікно я можу бачити гори континенту, і кожного дня ця картинка змінюється. Ще не набридло.
Вийшов за двері станції – а тут, як малі діти, копошаться пінгвіни, вони дуже кумедні, і мені зовсім не набридають. Правда “аромати” довкола них інколи ріжуть очі, та, все ж, сприймаю ситуацію такою, яка є.
За ними цікаво спостерігати. Вийшов на човні в море – знайшли китів, тюленів чи косаток, і ти пливеш від них в кількох метрах. Таке бувало часто, доки льодова обстановка дозволяла морські виходи. Скоро знову повернемося до частих виходів. Відповідно, і до нових вражень від цих унікальних тварин. Що таке полярний день і полярна ніч, десь в іншому місці відчути неможливо.
Як і снігову бурю з вітром 35 метрів за секунду, чи побачити сонячне гало. Є тут і романтика: я зробив безпосередньо тут, на станції, відеоподарунок для своєї дружини Орислави на її День народження. І вона його отримала від самих виконавців пісні, яку використав у своєму відео.
Мова йде про відомий український рок-гурт «СКАЙ». Мені справді подобаються їхні пісні, а фронтмен гурту – Олег Собчук виявився дуже відкритою та щирою людиною. Він люб’язно погодився допомогти мені зробити для дружини гарний сюрприз. Жіночі сльози щастя можливі на відстані і в 15 тисяч кілометрів.
Головне – мати бажання. Спільно з командою полярників, ми також зробили подарунок для цього класного гурту, подарували їм одне з найкрасивіших відео, яке вдалось нам тут записати, і запросили їх в гості.
Що найбільше вам подобається у вашій нинішній роботі?
Все. Адже все, про що вам розповів, мені точно запам’ятається на все життя.
Розмовляв Олег ДЬОРКА
