Забирав сьогодні дитину зі школи. Доки чекав на перерву, виявилося, що телефон забув у машині, тому ото взяв та й від нудьги почав стіни розглядати, оголошення читати.
Увагу мою привернула величезна дошка з фотографіями школярів початкової школи. “Ними пишається наша школа”, виведено пінопластовими буквами згори. Усміхнені у вишиванках діточки третьокласники та учні четвертого класу. Очевидно, що першокласниками та учнями другого класу, школа ще не встигла напишатися настільки, щоб вмістити на дошку “слави та успішності”. Разом усіх знимок учнів нарахував 54.
Дивлюся я на ту дошку і думаю:
З раннього дитинства нас розділяють на тих, ким пишаються, а ким ні.
Марічка швидко читає, Іванко гарно малює, а Петрик додає та віднімає. На дошку цих славних діток, будемо ними пишатися! А рештою? Діти ходять тими коридорами і зиркають на тих, кого виділили педагоги. Чи це правильно? На мою думку ні. Звісно, це не таке пряме цькування, як у Харкові, з тортом, але в кожному разі вже від малого, за якоюсь там “формолою успіху” визначають чиїми Марічками та Івасиками пишатися, а чиїми ні. Хоча усі ми прекрасно розуміємо, що діти діляться на дві категорії: геніальні та чужі.
Взагалі оці дошки мені асоціюються тільки з однією.
В дитинстві, ще в радянський час, біля костелу у Дрогобичі була дошка ганьби. Постійна фотовиставка, яка часами змінювала знимки, на яких були ті, хто втрапив до витверезника, нахуліганив, надебоширив, не хотів працювати, а також інший дрібно-девіантний елемент.
Люди завжди з цікавістю заглядали чи раптом нема там знайомого кого, а знайшовши весело тицяли пальцями, і тішилися як діти. Тобто, дошка так направду, не працювала. Жодного тобі осуду від мешканців, жодних докорів. Навпаки, людині співчували, адже втрапити на дошку, означало, що позбавлять премії, або може навіть “13тої получки”. Ганьбою там і не пахло.
О так і ті дошки в школі, ніхто тими дітками особливо не пишається, потраплянням на цю дошку, радше повинність, яку має виконати педагог організатор, або класовод. Аби пінопластові букви були не просто так. Ридають, мабуть, ночами вчителі, на яких покладена місія вибрати поміж десятків чубів та бантів, тих 54 обраних яким випала честь висіти на щедро полакованій дошці, у файлику, усміхнено поглядаючи на темний коридор рідної школи.
Скільки, ще той совок буде нас тримати?!
***
Андрій Юркевич
Андрій Юркевич, театральний режисер, актор, письменник, журналіст, громадський діяч
Читайте також:
28 жовтня у Дрогобичі відбудеться костюмований велопробіг
