Марія Браун — жінка, яка народилась на Львівщині, пережила голод в Україні, працювала і провела більшу частину життя у Казахстані, а у зрілому віці переїхала у Німеччину.
Розкажіть про своє дитинство, батьків та життя у післявоєнний період.
— Те, що я пам’ятаю, якраз і було після війни. “Бідося” тоді була. Можна сказати, що їсти майже нічого не було в Україні. І отак-от мучилися. Потім тато помер від раку, а москалі сказали, що його повісили “бандери”. А маму потім з молодшою дочкою Марійкою вислали у Казахстан. У нас зовсім біда була і баба мамі сказала: “Ти тут не проживеш з дітьми, а у Казахстані вже люди гроші отримують. І будеш вже щось заробляти і купиш хоч їсти дітям”. Ну і баба щось на білети дала… Ще у нас було таке теля невеличке, може з рік- півтори мало, — продали, аби на білети було, бо грошей не було, а мама все на трудодні робила. От, ну і вона забрала нас у Казахстан. Ну, а там вже пішло життя краще. Дали нам квартиру. Мама влаштувалася на роботу і вже гроші отримувала, могли ми щось і їсти купити собі. Отак я і в школу пішла, одну “суконочку” мала. Пам’ятаю, як увечері випрали, а зранку знову одягати. Таке життя було.
Що Вам найбільше запам’яталося з часів проживання в Україні?
— Славко, мій брат рідний, як став старший, то його за хлібом посилали. Вже тоді хліб продавали. Я думаю, що то на трудодні давали, бо грошей тоді ще не було. І пам’ятаю, як одного разу він взяв мене із собою, а ми жили тоді у Монастирці і йшли в сусіднє село. Вже навіть люди пропустять його, дадуть хліб, бо знали, що хлопець малий, дітей доста (діалект, достатньо – автор). Йдемо додому, а я кажу: “Славку, та дай мені трошки хліба. Ну хоч раз укусити”, а він говорить: “Нє, мама буде сварити”, вона ж розділила на всіх. Я говорю: “Славку, ну дай трошки вкусити, бо я вмру зараз”, сіла на пеньок, ха-ха, і кажу: “Не можу йти, всьо, я вмираю” і він мені дав відкусити хліба. Ото мені так запам’яталося, що я донині пам’ятаю. Та й усе, більше нічого такого. Як усе, дітьми бавилися, бігали. Ну і потім нас мама забрала, то вже було ліпше. А тут бідували в Україні.
Можливо Вам запам’яталися історії батьків про часи Другої світової війни?
— Пам’ятаю тільки, як по телевізору показували кіно про німців, котрі гвалтували дівчат у часи Другої світової. Але мама мені казала, що то були не німці: “запам’ятай, то німці не робили, то робили тільки рускі солдати“. І казала, що штиками подушки розривали і все. А що вони шукали? Я не знаю, що вони шукали. А німці жили у нашому селі, вони файні люди були. Навіть ділилися усім, завжди чистота у них була.
Чому Ви переїхали у Німеччину?
— Мій чоловік німець. А взагалі, німці всі виїжджали. Але Адольф не хотів їхати, а потім там монголи поселилися. Все що у городі посадиш — вони все крали. І довелося нам теж поїхати. Залишили хату, навіть не продали, і поїхали у Німеччину майже ні з чим.
Чи пам’ятаєте Ви той період, коли їхали з України у Казахстан? Як це було?
— Сіли у поїзд і поїхали. Це тривало, мабуть, 4-5 днів. А потім ми приїхали, тітка Марійка наготувала, ми в Україні у своєму житті такого не бачили. Вона і курячі литки обжарила, і котлети були, і салат зі сметаною, огірками і помідорами зробила. А баба казала: “ви доста не їжте, завтра то саме буде, буде у вас їсти”, бо ми їхали у поїзді і навіть не мали що їсти. По трошки хліба давала нам баба.
Як Ви можете охарактеризувати жителів Казахстану? І чи було там багато українців?
— Українці були, але мало. Більше було у Новоузінці. А в Кизилжарі — село, де ми жили — більше німців було.
Чи хотіли б Ви знову, коли-не будь, повернутися у Кизилжар?
— Ні. Ніколи у світі.
Чому?
— Вже як я виросла і вийшла заміж, ми там дві хати будували. Одну збудували і треба було нам переїхати. Переїхали — продали, потім назад повернулися у совхоз і знову другу хату будували. Ну і робота була тяжкою, я дояркою пропрацювала 37 років. Наприклад мені — було дуже тяжко. А пізніше, як у Німеччину приїхали,— було уже краще. Вже у Німеччині наше життя налагодилося і їхати звідси я б не хотіла ніколи.
Розмову вела Христина Гасендич
