Співрозмовниця видання maydan – етнічна росіянка, яка більшу частину прожила на Луганщині, звідки вимушена булла тікати від війни до Дрогобича. Про пережите досі не може говорити без сліз й ненавидить рашистських загарбників. Яких ані співвітчизниками, ні баратами не вважає. А Донбас і Cєвєродонецьк (мабуть, давно вже слід назвати це місто українською, а не використовувати московський топонім – Ред.) для неї – Україна й рідна земля.
– Мене звати Тетяна, переїхала до вашого міста з Сєвєродонецька на Луганщині.
– Яким чином ви опинилися саме в Дрогобичі?
– Коли почалися бойові дії, нам вдалося евакуюватися за допомоги військових: вони супроводжували нас, адже під’їзд до міста було заміновано, до того ж почалися обстріли й неможливо було визначити? коли саме прилетить., коли можна буде їхати…
Один військовий, сам він з Кропивницького, порадив, щоб ми діставалися саме цього міста, де нас би прийняли в водолікарні. А вже після цього я опинилася в Дрогобичі.
– Ви казали, що були перед тим у Львові, який вам сподобався.
– Вперше побувала у Львові в січні на Різдво, містом була настільки вражена, що по поверненні всім розповідала, що кращого міста в житті на бачила. Й мене навіть було бажання певний час там пожити.
А тепер так сталося, що я живу на Львівщині.
– А чому не Самбір чи якесь інше місто, а саме Дрогобич?
– Я їхала не одна, разом зі знайомою, в якої тут родичі, в яких ми попервах і жили. Треба було десь зупинитись, відтак уже думати, як і де облаштуватися, за можливості, й знайти роботу. З цим мені до речі повезло. Сьогодні я працевлаштована. До мене дуже добре й доброзичливо поставилися на новому місці роботи.
– Війна в нас триває вже вісім років. Скажіть, пані Тетяно, що було в вашому місті тоді, 2014-го, і як виглядає Сєвєродонецьк зараз?
– Вісім років тому в нас було все добре. Й коли хотіли в нас провести референдум й думали, що люди негайно бігтимуть «голосувати», так не сталося: більша частина мешканців не брала участь у тому сумнозвісному референдумі. Якась частина, звісно. Проголосувала, але більшість однозначно була проти, адже Сєвєродонецьк – це Україна.
– Місто було в окупації?
– Під окупацією – ні. Свого часу до міста заїхала, ми не знаємо хто і що, невелика група людей, які намагалися залучати на свій бік. Але люди грамотні, розумні, ті, хто розуміли, що за цим криється, й що Україна – це НАШ дім, наша країна, звісно були проти цих зайд. Вони з’явилися в нас в середині червня, в вже у 20-х числах липня нас від них звільнили.
Місто й тоді обстрілювали, але не так, як нині. Були руйнування: декілька будинків в районі МЖК (це один з мікрорайонів), але вже сьогодні зовсім инакше. Й це уже було страшно…
Почалося все 24 лютого зранку. Майже одразу почалися обстріли. Спершу цілили в аеропорт, він хоч і не діяв, але його обстріляли насамперед.
До останнього ніхто не вірив, що так може статися. Що може бути війна, що на нас можуть піти такі ж люди, як і ми.
Ми не вірили. Я виїхала у передмістя Сєвєродонецька, адже думала, що за два-три дня щось вирішиться й усе буде нормально.
Наші війська на той час були на межі розмежування поблизу Щастя. Вони розташовано в низині, а коли їдеш у бік Луганська, то формування лнр стояли нагорі. Й для наших хлопців ця позиція не була вигідною. Тому так сталося, що росіяни заходили там, де нікого не було. А сам Сєвєродонецьк вони намагалися захопити від 27 лютого. Але взяти його не змогли.
– Тож виходить вони просто обстрілюють місто, яке захопити не змогли?
– Так. Вже фактично немає нової частини міста, будинки зруйновані.
Були й загиблі й поранені. Другого березня зранку було обстріляно передмістя Сєвєродонецька, де я перебувала. Було розбито й пошкоджено електролінії, а дев’ятого березня, коли Градами обстріляли наше передмістя, під час цього було поранено дитину, й військові вивозили її, щоб врятувати. Я була свідком поранення цієї дитини.
– Чи багато людей виїхало з міста?
– Дуже багато. Востаннє в Сєвєродонецьку було близько 140 тисяч мешканців, а залишилося менше 20. А як сьогодні – не знаю, можливо, ще менше людей перебувають в місті.
Переважно залишилися мешканці старої частини, яка знаходиться подалі від передової. Людей просять, переконують виїхати, але дехто не в стані залишити свої домівки, дехто ж сподівається на те, що невдовзі їх звільнять. До речі, ні голова ОВА (від 2014 року наше місто – центр області), ні міський голова, ні головний лікар лікарні місто не залишили.
Один з лікарів міської лікарні, під кулями, їхав до нас, віз ліки для жінки, якій стало погано з серцем. Ще й привіз пакет з продуктами. Й коли передавав сказав вибрати скло, адже автівка, якою він їхав, була обстріляна. Й донині він не залишає місто. Адже люди потребують допомоги, а лікарів у Сєвєродонецьку залишилося обмаль.
– Рашисти кажуть, що вони здійснюють спеціяльну операцію зі звільнення Донбасу. Що ви думаєте про це «звільнення»?
– Я навіть не розумію цього виразу «звільняти Донбас». Кого, від чого? Людей, які тут жили, працювали, чиї діти ходили до школи, дитячих садочків, відвідували гуртки, спортивні секції, мистецькі та музичні школи? Ми були вільні, мали можливість кудись поїхати подорожувати, щось побачити. Чимось цікавитись. У нас було власне життя. То вони що, прагнуть звільнити нас від нього?
Я не могла збагнути, що означають ці слова: «Ми звільнюємо».
В нас у місті люди одне одного підтримували, жили мирно та дружно. Від чого нас звільняти? Не можу зрозуміти, навіщо вони вдерлися на нашу землю.
– Пані Тетяно, ви – етнічна росіянка, народжена в Росії, яка по студіях залишилася на Луганщині й більшу частину життя живете тут. Яке ваше ставлення до ваших так званих краян?
– Нині я взагалі не спілкуюся з росіянами. Уявіть: я 36 днів разом з онукою ховалася в пивниці, адже ми були під постійними обстрілами Градів. Це зараз я спокійно про це розповідаю. Але коли тільки приїхала сюди, без сліз говорити про це не могла. Тож які вони мені брати чи краяни? ..
Ми будували будинки, щоби в них жити, але не для того, щоб росіяни почали нас розстрілювати й виникла потреба в пивницях. І так виявилось, що власне льох булв в одному будинку. Й з чотирьох будинків зібралися разом люди, яких прихистив сусід. Й ми ховалися в цьому єдиному підвалі на нашій вулиці. 36 днів у підвалі!
Продукти в нас на початку були, але ж ми не розраховували, що понад місяць сидітимемо в укритті. Й коли ми ділили хліб (мали п’ять буханців на тузінь людей) так, щоб більше залишити для дітей. Одного разу залишили хліб в пакеті на столі, й діти його з’їли з варенням. Можете собі уявити, наскільки їм хотілося їсти?!
А як я млинці готувала! Брала трохи сметани, доливала води, вбивала яйце й з цього виходило… 33 млинці! Ба наприкінці сидіння в підвалі їжа вже закінчувалася, а завозити в наш район нічого не можливо було через постійні обстріли, так само не було доступу до крамниць. Ми просто були відрізані від міста.
То це що, «звільнення»? Мені й на думку не могло спасти, що у 2022 році я отак буду дитині хліб, несвіжий уже, ділити? Кожен з нас намагався більше найменшим залишати, адже діти справді голодували.
Звільнення від чого? Від нормального життя? Чи для них «звільнення» це те, що ми змушені були сидіти в підвалах і трястися від вибухів, внаслідок яких уламки потрапляли в наші будинки? Богу дякувати, коли прилітало, в помешканнях не було нікого…
А психіка дітей?! Як пояснити дитині, що летять Гради й негайно треба бігти до підвалу? Уявіть: чотирирічна дитина знала – це наші, а це «обратка».
Це нас так звільняють, коли поруч все здригається й розлітається помешканням, в якому перебуває дитина?
Це було не до витримання. Але й виїхати ми не мали змоги. Бо стріляли безперервно. Не було такого, щоб від такої до такої години буде «зелений коридор». Не один раз були спроби такий коридор зробити, але щойно про це оголошували, – починалися інтенсивні обстріли й значно потужніші, ніж зазвичай. Були постійні пожежі та займання. Й цілили знахабнілі зайди точково.
На сьогодні в Сєвєродонецьку зруйновані всі спальні райони. А там же не було ані заводів, ані якихось військових об’єктів чи споруд… Там наприклад поцілили в тролейбусне депо, щоби всуціль розбити інфраструктуру, обстріляли СТКЕ (міську тепломережу), щоби залишити городян без тепла та гарячого водопостачання.
Наголошу: місто не мало жодного стосунку ні до військової інфраструктури, ні до оборонної промисловости, але рашисти зруйнували місто на 60-70 відсотків.
А жертви! Першого дня обстрілів, загинула 50-літня жінка, яка сиділа на лавці біля під’їзду.
Так само обстрілювали окупанти місця, де збиралися люди, щоб отримати гуманітарну допомогу. Так, приміром сталося на радянському проспекті, коли було чимало й загиблих і поранених, щоправда про докладне число постраждалих сказати не можу.
Стріляли й вночі, й зранку. Нам було важко через те, що над нашим районом постійно літали снаряди.
З нами були діти шкільного віку, вони не могли збагнути, чому хтось стріляє в мирних людей. І що їм можна було відповісти?! Що це прийшли наші «визволителі»?
– Як би ви назвали все, що роблять ці бузувіри?
– Це – варварство. Це – знищення населення України: і українців, і росіян, і казахів, і тих же білорусів. І вірмен (в нас велика діаспора вірмен), і грузинів. Вони винищують усіх. Так виглядає, що їхня мета – стерти з лиця землі місто Сєвєродонецьк. Місто, яке процвітало, яке завдяки людям ставало кращим. І раптом таке «звільнення» – тотальне знищення…
– Тож яке у вас, етнічної росіянки ставлення сьогодні до вашої «історичної батьківщини»?
– Сьогодні я не можу спілкуватись з цими людьми. Те, що їм з екранів телевізійних розповідають скабєєви та соловйови, – не просто брехня, це – повна маячня.
І вони ж насправді знають, що відбувається сьогодні в нас, вони бачать і те, як вбивають наших людей, і зруйновані будинки та міста…
Я не можу себе ототожнювати з ними, казати, що це – мої співвітчизники. Попри моє походження етнічне, я – українка.
Світлини – з відкритих джерел
