“ДОНБАС”: у цьому фільмі показано все, від чого ми можемо “загинути” як держава

Світ “Донбасу” – сірий, інертний, приречений, від якого хочеться бути якомога далі, бо за крайнім українським блокпостом, світ змінюється на “мір”, “рускій мір”.

Кунсткамера, від якої хочеться відгородитися військовими блокпостами.

***

Середа, 24 жовтня, о 19:00 годині в кінотеатрі “Злата plus”, що у Дрогобичі, востаннє показують фільм “Донбас”.

Ми поволі сходимося на сеанс. Нас не багато, всього семеро. Усі ми знайомі між собою, хоча ніхто не домовлявся наперед про те, що підемо саме на цей фільм і саме сьогодні. Ми просто посходилися, привіталися за руку і посідали собі.

Фільм ще не почався. Ми розмовляємо, жартуємо про те, що якщо зараз зайде хтось незнайомий, то скажемо, що йому в сусідній зал, там саме показують якесь крутезне кіно зі спецефектами та перестрілками.

З жарту всі сміються, хоча, насправді, це сумно, що на кілька десятків тисяч мешканців нашого міста, не назбиралося кілька десятків глядачів. Розумію, що у “нашого кіна” спецефектів немає.

Наше кіно, те, на яке ми прийшли, радше, навіть не кіно, а репортаж з війни. Жорсткий, жорстокий, але правдивий. Камера іноді статично, нерухомо показує життя “там”, і від того життя “там”, тобі стає страшно.



Страшно опинитися в тому світі, світі Донбасу, у світі людей, у яких немає землі під ногами, але вони переконані, що відстоюють “свою землю”.

Усі ці ряжені “казаки” з медалями, місцева гопота з так званого “ополчення”, російські кадрові військові, а разом з ними  ніби “мирні” жителі Донбасу, показані просто, без прикрас, без надто прописаних ролей, але з точними до крику характерами.

Усі вони лише частинки чогось більшого, глобальнішого, вірять у те, що борються з “фашистами”, яких їхні діди не добили 70 років тому. І тут ти розумієш, що це у більшості  наші співгромадяни, і що ти і є той “законсервований фашист”, в існування якого вони вірять, і хочуть його знищити, не тільки в себе на Донбасі, а як треба, то у Львові.

Від цього стає моторошно.

Чому ці люди повірили, що із Заходу прийдемо ми, і “приріжемо” усіх їх, просто прийдемо і знищимо?!

Причина – тваринний страх, який щедро підсилюється та примножується телевізором.

“Кто тебя послал?” – питається в українського полоненого добровольця, прив’язаного до стовпа, місцева жителька.

“Скажи, кто тебе заплатил, и я тебя прощу”, – волає жителька Донбасу.

Їй не зрозуміло, що цей доброволець, цей побитий, виснажений, принижений з табличкою на грудях і прапором України, зав’язаним поверх бушлата, військовий, тут не за гроші, він воює за свою країну. Їй марно пояснювати, взагалі, будь-що.

Не хочеться більше усіх їх чути, бачити й сприймати.

Більшість з них зрадники, які заслуговують на те, щоб ховатися згодом у підвалах. Шкода лише, і виключно, – дітей. Ця думка безперервно сверлить мозок.

Ти намагаєшся боротися з нею, з цією думкою, зрештою, це всього лише люди, затуркані пропагандою, застрашені, знедолені, вони не винні… Але що далі дивишся фільм, то більше стають ці аргументи-виправдання непереконливими.




Насправді, починаєш чітко розуміти, що головний меседж “житєлєй Дамбаса”, який ми чуємо останні роки, про те, що вони захищають свою землю, це найбільша фікція. Нема ніякої їхньої землі, на свою землю не запрошують окупанта, не кличуть ворога.

У цьому фільмі показано усе, від чого ми можемо “загинути” як держава. Жахливе, часом трешове, а часом навіть трагікомічне шапіто з персонажів окупованого Донбасу. Кунсткамера, від якої хочеться відгородитися військовими блокпостами. Повнометражне кіно, з якого можна зробити десяток короткометражок без фабульних втрат. І кожна з них буде самостійною і довершеною.

Сильна режисерська робота, достойно оцінена на цьогорічному міжнародному кінофестивалі у Каннах. Актори – несподівані й навіть дуже несподівані. В титрах з подивом прочитав, що роль сепарського коменданта “Батяню” зіграв Георгій Делієв, зірка комік-шоу “Маскі”. У його виконанні ця епізодична роль є чи не найсильнішою в цілому фільмі.

Якщо говорити про акторів, то варто відзначити, що у фільмі “Донбас” головні ролі – це ролі епізодичні, короткі, лапідарні, ролі, що показуються, з’являються на екрані на десятки секунд, при статичній, зосередженій на одному кадрі, картинці. Ці, водночас, другорядні, але насправді головні ролі, це: гості на дикому весіллі, люди в підвалі, наші військові і їхні терористи, діти, бабусі, пасажири автобусів, релігійні фанатики. Усі у множині, нікого поодинці, це світ Донбасу – сірий, інертний, приречений, від якого хочеться бути якомога далі, бо за крайнім українським блокпостом, світ змінюється на “мір”, “рускій мір”.

Це сюрреалістичний, трагікомічний “мір”, але він зовсім не схожий на те, що показував у своїх картинах Емір Кустуріца. Тут немає місця для балканських романтичних півтонів. Це Донбас Лозниці, тут все біле і чорне, своє і їхнє.

І я вперше погоджуюся на сприйняття чогось лише в тих двох кольорах.

Це війна. Мусиш вибирати, з ким ти. Третього не дано.

Завершився фільм, увімкнули світло, в кінозалі були все ті ж люди, самі свої.

Шкода лише, що так мало.

Андрій Юркевич

Андрій Юркевич, театральний режисер, актор, письменник, журналіст, громадський діяч

 

 




Також читайте:

Мирослав Маринович про зміни в Україні та в малих містах. #ВАРТІ_РОЗМОВИ (ВІДЕО)

Share this post

12 Replies to ““ДОНБАС”: у цьому фільмі показано все, від чого ми можемо “загинути” як держава”

  1. Іра сказав:

    Цікаво вас читати! Так доречно! Сьогодні йду в кінотеатр на “Донбас”.

  2. Андрій сказав:

    Дякую. Гарного перегляду.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

scroll to top