20 вересня о 19:00 у Народний дім ім. І. Франка Дрогобич вдруге у Дрогобичі відбувся показ документальної вистави “ІдентифікаціЯ” у Народний дім ім. І. Франка Дрогобич. Спеціально на цю виставу також приїхали військовослужбовці ЗСУ, які наразі проходять лікування після поранень.
Після вистави глядачі могли поділитися своїми думками та обговорити їх з акторами. Комусь вдалось це зробити на загал, а хтось надав перевагу сказати особисто акторам, але кожен зворотний зв’язок це можливість спільного проживання та усвідомлення того, що з нами, як громадянами України, зараз відбувається.
“Ідентифікація (свідома вона чи ні) – це невід’ємна частина становлення суспільства. Ми всі граємо в ньому певну роль. Що означає бути українцем? – це було головним питанням у цій виставі. Ми хотіли зрозуміти це для себе і почути інших.”, – говорить режисерка вистави Олена Юркевич
(фото)
Серед глядачів був Іван, військовий, що захищав Україну на Азовсталі.
“Дуже сподобалась дійство, – каже Іван. Постановка неформат. Я вперше був на такій виставі, де висвітлено реалії. На мене справило враження все: актори, музичний супровід. Я тільки почав входити в кураж, як вистава закінчилась. Після, я дуже хотів особисто подякувати дівчатам, але мусив їхати до реабілітаційного центру. Загалом, молодці що організувалися і відкриваєте людям очі. До війни не можливо звикнути. Ідентифікація майбутнього відбувається вже сьогодні.”- розповідає Іван одній з акторок документальної вистави Світланою Забарою вже після спектаклю.
Вистава є результатом Школи документального театру, яку у Дрогобичі вже вдруге провадить Олена Юркевич (у першій школі до Дня захисту дітей з’явилась вистава “Дорослі діти”).
Акторами спектаклю стали Анастасія Костюніна, Ірина Бандрівська, Марта Жеплінська, Зоряна Шульгіна, Світлана Забара. Разом дівчата зібрали 15 інтерв’ю у особистостей, які представляють різні вікові групи, є з різних куточків України та різної національності.
(фото)
“Я вже два рази працювала в документальному театрі, і якби я теперішня зустрілася зі мною, яка тільки почала крутитися в цьому ділі, то я би сказала собі, що такі театри не є дуже веселими, хоч і самі процеси репетицій були досить захоплюючі. Для мене це честь працювати в цьому руслі. Шукаючи людей різних вікових категорій, різного місця проживання, різної сфери діяльності, яких об’єднує тільки Україна, ти розумієш в чому трагедія нашого суспільства. На мою думку, українцям важливо розвивати документальний театр, тому що зараз він як ніколи потрібен для того щоб об’єднати і обговорити важливі речі щодо будування своєї країни, яка на межі знищення” -каже Ірина Бандрівська
(фото)
Документальний театр – платформа, де історії та думки людей стають почутими. Вдруге мала нагоду стати учасником театру і вдруге мене переповнюють емоції. Насамперед через те, що діалоги вистави – це склеєні історії незнайомих між собою людей. Те, як все перегукується – вражає! – ділиться Анастасія Костюніна
(фото)
Донорами історій стали:
1 діалог
Кіра, 13 років, ВПО з Сіверодонецьку
Юлія, 47 років, біженка з України на Азорських островах
Оля, 32 роки, ВПО з Запоріжжя
пан Орест, 55 років, Трускавець
2 діалог:
Пан Костянтин, 84 роки, Дрогобич
Віталік, 15 років, Дрогобич
Антон, 29 років, позивний Коваль
Микола, 30 років, Київ
3 діалог:
Ніна, 77 років , Одеса
Анастасія, 66 років, Дрогобич
Іван, 60 років, Дрогобич
Віра, 71 рік, Дрогобич
4 діалог:
Марта, 37 років, Дрогобич (полька)
Таня, 29 років, Охтирка (ромка)
Джамала, 45 років, кримська татарка
(ФОТО)
Як на мене, одне з основних завдань для актора документального театру – це зберегти “нульову позицію”. Це вартує великих зусиль, але паралельно, тримаючи цю позицію, в тобі (хочеш ти цього чи ні) постають ті ж самі питання, зароджується твій внутрішній діалог… І ти намагаєшсь вже знайти відповіді для себе, сомоідентифікувати себе, зрозуміти себе, почути себе…
І що цікаво, приймаючи рішення про участь у документальному театрі, ти зовсім не думаєш про цей діалог сам з собою.
Ти до останнього не знаєш хто саме прийде на виставу, не знаєш чи “доторкнешся” до чийогось серця, “заговориш” до чиєїсь душі своєю історією. Але після показу вистави вмикається Світло і ти бачиш ОЧІ глядача, у яких читається той самий “діалог сам з собою”, який ти теж проходила в процесі. І настає відчуття легкості…глядач таки “ЗАГОВОРИВ”. – Марта Жеплінська, учасниця Школи документального театру2.0
“Документальний театр для мене – це особливий вид мистецтва. Це не розвага, а спосіб комунікації між людьми (між тими, хто ніколи б не зустрівся, між тими, хто ніколи б не виступив на публіці), коли через акторську гру піднімаються важливі питання і проблеми, обговорюються сучасні реалії життя, коли можна подивитись на себе збоку. І знаєте, герої нашої вистави не завжди впізнавали себе, а часом хтось може навпаки побачити себе, адже ситуації, описані нами, могли статися з кожним. Документальний театр – це справжнє відкриття для мене і цей напрямок дуже я думаю на часі. Справжня магія починається, коли слова сплітаються в діалоги, а долі людей, мов нитками, об’єднуються в єдине ціле, в клубок, де формується національна свідомість, і саме тоді починаємо по-новому осмислювати свою ідентичність.”- Зоряна Шульгіна, учасниця Школи документального театру 2.0
Те що глядачі бачать на сцені не завжди є тим, під чим вони самі поставили б підпис і все це не просто, адже це не вигадка, а справжні історії тих людей, які у звичайному житті не були б так уважно вислухані.
(фото)
“Ця вистава залишає двоякі враження. Негативні, бо зачіпається важка і болюча на даний час тема. Болюча, бо я українка і мене болить те, що мій народ страждає зараз.
Важливо, щоб кожен українець це теж розумів, що зараз відбувається з нашою нацією. І це якраз позитивна сторона, бо команда акторів – великі молодці, що говорять про це, намагаються донести це, не шкодуючи своїх сил та часу на створення цього театру.
Важливо щоб ті, хто не стикається особисто з певними проблемами бачили приклади інших людей для аналізу та самоідентифікації.” – Віталій, глядач
Текст Дзвенислава Вівюрка
