В історичному Дрогобич, славним своєю дивовижною архітектурою і доброзичливими людьми, мешкають нащадки відомого роду Петричків – Богдана Огродник, Ірина Борис, Юрій Модрицький.
Для них вдячна пам’ять про свій рід, який вони знають до сьомого коліна, – це життєва необхідність.
Наймолодша серед них Ірина, яка не тільки серцем, мудрістю, але й вродою дивовижно схожа до Броніслави Петрички, яка стала не тільки переможницею конкурсу краси ще в часи Австро-Угорської імперії, а й праматір’ю славного роду Петричків, які ще в довоєнні роки майстерно виклали бруківкою багато вулиць Дрогобича, якими й нині сьогодні зручно ходити дрогобичанам.
Прапрадідусь Ірини, Василь Петричка був у Дрогобичі відомим брукарем. Мав брукарське підприємство, яке виклало бруківку на вулицях Шевченка (колишній Панській, відтак Міцкевича, а зараз – Шевченка) до приїзду цісаря, Січових Стрільців, Ярослава Осмомисла та інших. Каміння возили з двірця. Воно було настільки дорогим, що облікували кожен камінь. Шутер возили з Дерижич і Урожа. Під час будівництва доріг, підприємство Петричків закладало міські каналізації. Також мали ліцензію і збудували чимало будинків.
Брукарську справу перейняв син Василя Петрички Осип. В нагороду за сімейний внесок у благоустрій міста та викладену бруківку на вулиці Міцкевича магістрат подарував Василю Петричці земельну ділянку на вулиці І.Франка (Лішнянській).
1910 року Василь Петричка на цій ділянці облаштовував безкоштовну ковзанку для дрогобичан, прибуток отримував від кав’ярні, яка була поруч з ковзанкою. Лампа з цієї ковзанки, передана родиною Ірини Борис (Петричка) до Дрогобицького музею.
З часом на цьому місці, Петрички висадили фруктовий сад, який і до сьогодні родить. Сад став своєрідним живим пам’ятником славному і древньму роду брукарів.
Зберігати родові реліквії і традиції, шанувати цей сад і землю, так щедро засіяну думами і працею пращурів, – це душевна потреба живих нащадків, які проживають на родинному обійсті й через суд намагаються відстояти територію саду, що дорога їм як пам’ять.
Ні австрійська, ні польська, ні німецька, ні навіть радянська влади не зазіхали на цей подарунок міста фамілії Петричків.
Та, на лихо, з’явився сусід Тарас Сов’як, який на початку 2000-х років купив поруч хату і відкрив продуктовий магазин. Цього йому було замало і вирішив «анексувати» приблизно дві сотки саду. А тепер намагається заграбастати й решту землі.
На якій підставі написав він заяву в міськраду, щоб йому виділили під садівництво цей сад? Як міська рада змогла на одній сесії надати два дозволи на виготовлення технічної документації на одну і ту саму ділянку, як нащадкам цієї родини зі всі всіма відповідними документами, ще за часів Австро-Угорщини, та цьому “ділку” з планом ділянки видрукуваній з Goole maps?
Певно, свої дії базував на внутрішньому переконанні, що, завдяки бажанню та грошам, всі питання можна легко вирішити.
Суд першої інстанції , що й не дивно в наш час ухвалив рішення на користь Сов’яка… Власники – спадкоємці Петричків подали на апеляцію. Апеляційний суд частково задовольнив їхній позов і скерував справу на повторний розгляд.
Напевно, світ збожеволів, якщо ціною сліз і здоров’я необхідно захищати в судах те, що було подякою роду Петричків за віддане служіння місту і людям.
Небавом черговий суд…
Що переможе: справедливість і людяність Законів, чи продажність і беззаконня?
«Сподіваємося на позитивне рішення, та навіть якщо всі українські суди стали б на бік нашого опонента, ми на цьому не зупинилися б, а звернулись до Європейського суду з прав людини у Страсбурґу, бо правда на нашому боці», – так кажуть спадкоємці власника саду.
Лідія ЗАБОЖКО
