Ольга Іванівна Балабай народилась і проживала у місті Щастя на Луганщині, навчалась в Луганському національному університеті ім. Шевченка. Майже все життя присвятила освіті, останні 15 років працювала директором школи смт. Петропавлівка, біля Щастя (Щастинська ТГ). Вчила дітей географії та, головне, української ідентичності.
Школа до середини лютого ще працювала. Тільки діти сідали подалі від вікон. Ольга Іванівна каже, учні вже на звук вираховували, що саме летить і куди впаде:
Тут на Дрогобиччині люди налякані і біжать у підвали, коли сирени. У нас сирен ніколи не було. Нас поливали градами без попередження..
Ви вирішили їхати поділі від війни, коли почалось масштабне вторгнення Росії і загострення бойових дій?
Я виїхала 24 лютого, саме тоді, коли російські військові окупували місто Щастя, а також сусідні Біловодськ і Городище. Це було важке рішення, але я була змушена поїхати, була пряма загроза моєму життю. Вони знали мою проукраїнську позицію.. Біля мого дому завжди стояла волонтерська машина з прапорами. Мене б шукали.. Як і військових.. Я не можу дивитись, як бійці ЗСУ поять полонених російських військових чаєм… Тому що, знайшовши наших чотирьох бійців, окупанти демонстративно розстріляли їх в Щасті на площі..
Але на нашій території атака почалась не 24-го, а на тиждень скоріше – 17 лютого, ми тоді майже увесь день сиділи у бомбосховищі..
Це ж одразу після дня єднання, який святкувала вся країна і зітхнула з полегшенням, що прогнозованого нападу 16 лютого не відбулось..
Так! І ми також святкували. Ми розгорнули великий прапор по всій довжині шкільного двору, діти прийшли у вишиванках. До речі, прапор нам подарували у Дрогобичі.
Ми сюди приїжджали з дітьми раніше, показували їм інше життя, справжню Україну, наші традиції. На Різдво розселяли по сім’ях, потім ніхто не хотів їхати додому, здобували нових друзів тут. Але коли повертались – то діти розповідали батькам, як гарно за заході України, які привітні і добрі люди їх приймали.
Це зробило свою справу, багато хто зрозумів, що тут немає страшних бандерівців?
Звичайно. До 2014 року було значно більше місцевих, які зустрічали «рускій мір». Розумієте, ми знаходимось майже на кордоні з Росією. У нас є такі вулиці, що одна сторона – це Україна, інша – Росія. Хтось вийшов заміж туди, хтось працює. Але після життя під обстрілами думку змінили.
Яка ситуація там зараз, що розповідають ваші колеги-вчителі, які залишились?
Станом на зараз, Щастя на 80% зрівняли з землею, зруйновані всі школи, дитячі садочки. Петропавлівка знаходиться поруч, але дещо в стороні, тому туди втекло чимало мешканців зі Щастя, розселились і в школі нашій.
Російські військові розвісили навколо російські і радянські червоні прапори з серпом і молотом.. Це що, 40-і роки? Усіх вчителів зібрали у відділі освіти і будуть змінювати навчальні програми.
Педагоги, які залишились, розповідають жахливі речі, що ніяких слов’ян серед окупантів немає, там стоять кадирівці. Підготовлені, з холодними очима, які не бачать в тобі людину, а лише об’єкт для вбивання.. Вони дозволяють собі заходити у приміщення, де є діти, з автоматами.. Можуть наставити на тебе автомат, зареготати, і сказати – «да не бойтесь, ми вас спасем».. Ну від чого!? Ходять селом, роздають на камеру подачку хліб-булки. Це при тому, що у нас у селищі два хлібозаводи.
Яким чином тримаєте зв’язок з тамтешніми мешканцями?
Окупанти відключили мобільний зв’язок, Київстар, Водафон не працює. Де-не-де можна зловити тільки Лайф. Прийшовши на нашу територію, вони почали з того, що одразу скрізь почали переводити годинники на російський час. Заходивши в магазини, наказували перевести ціни в рублі.
Усі ці роки які українські ЗМІ працювали, чи мали змочу дивитись наше телебачення, слухати наші радіостанції?
Розумієте, усі телевізійні вишки на регіон стояли у Луганську. Коли окупанти зайшли туди ще 14-го року, то все зруйнували чи захопили. Українських каналів, жодних, не транслювалося. Їх можна було зловити лише через супутник, хто мав відповідні антени. Але більшість старшого населення дивились російське телебачення і у це свято вірило. Бо якщо кожного дня «капати на мозок» ефект буде..
Чи можна було зробити щось, щоб запобігти окупації 2014 року
До 2014 рокі всі школи у Станично-Луганському окрузі були російськомовні. Але коли почалась війна, я вирішила відкрити у нашій школі один україномовний клас. Аби ви знали, що то було.. Коли батьки зібрались на збори то вони мене просто ледь не з’їли. Я ледь це витримала, але не відступила, бо зрозуміла, що без мови ми не почнемо. Коли виходила з класу чітко сказала: «Питання не обговорюється. Це рішення педради. Хто хоче, той буде тут навчатися. І ще – на перший дзвоник прийти у вишиванках.. І ви знаєте, усі 28 дітей, записаних до україномовного класу, – прийшли»..
Це було дуже сміливо, щоб вам давало сили боротися?
Ви знаєте, ще задовго до тих подій, окупації, перед референдумом, я не розуміла, чому до нас почали їхати люди.. Інші люди.. У наші маленькі села та селища. І це переважно чоловіки. Навіть у мене в школі був такий випадок, що в перший клас поступила дитина, яка приїхала з Москви тільки з татом. Казав, що мама працює там, у столиці, а він тепер житиме тут. Таких переселялось багато і не просто так. Ці страшні події були ретельно сплановані завчасно.
Навчальний процес до цього часу тривав безперервно?
Так, ми завжди навчалися. Завжди. Єдиний раз, коли ми зупинялися, це в 14-му році, як визволяли захоплене Щастя наші українські військові. Тоді були дуже важкі активні бої, ми зупинили навчання на два тижні. А далі вчилися. Під свистом куль, кожен день чули постріли, але вчилися. І знаєте, дуже згуртовано. Ніхто не прогулював, це у мирний час є легковажність й іноді хочеться втекти з уроків, а під час війни усі вірили, що школа – це безпечне місце і краще триматись гуртом.
Ольга Іванівна впевнена, одного дня, зовсім скоро, вона знову повернеться додому. Наголошує: «Але нам вже треба не лише мирне небо, а й перемога!». На питання, що найперше зробить, повернувшись додому, одразу впевнено каже: «Повернусь у школу!».
Стежте за новинами на Telegram-каналі: https://t.me/Vartonews
