Відтоді, як наші чиновники вимушені законом показувати свої статки (майно, активи та інші матеріальні блага в електронних деклараціях) ми, прості обивателі, маємо таку нагоду: вільно дізнатися, хто на яку ногу живе.
На широку, чи дуже широку?
Переважно люди, яких ми вибрали нами керувати, а також уся призначена верхівка на горі чи на місцях, то є досить заможні люди: великі зарплати, земельні ділянки, будинки, дорогі автомобілі, криптовалюта, а також інші блага, за якими пересічний українець змушений їхати за кордон, аби доробитися хоч би до половини з переліченого в одній декларації, пересічного чиновника.
На заході легше, бо в цивілізованому світі багатство та великі статки нагромаджувалися століттями та передавалися з покоління в покоління. Тобто є яка не яка тяглість, а у нас такого бути не могло, бо в недалекому минулому Совєцький союз, в якому, як відомо, всі ми були однаково бідними. Звісно, і тоді були багаті люди, але на фоні “вкусного пломбіра” не так було помітно. Отож, сучасні нажиті статки суддів, держслужбовців та депутатів різних рівнів, є доволі молодими за походженням, тобто, те, що у нас кралося, то кралося, можна сказати ‘’на наших очах’’ у межах одного покоління.
Я вважаю, що ми живемо в цьому сенсі в історичний час: на місцевому рівні можемо прослідкувати за народження багатіїв, яких, зрештою, ми й породили, наділивши владою.
Я от спробував себе поставити на місце багатія при владі, змоделював у себе в голові, як воно б могло бути, якби у мене не було совісті, але натомість було багато грошей. Звісно, коли говоримо про ‘’багато грошей’’ то маємо на увазі, не так багато, як нещодавно знайшли готівкою у брата скандального судді Вовка, чи в отого депутата, який задекларував мільярд доларів у криптовалюті. Візьмемо середній варіант багача невеликої громади. Як на мене, найстрашніше, то мати гроші, але не могти ними скористатися, бо інакше всі зрозуміють, що ти корупціонер, але то не найгірше…
Ну, що з того, що в тебе лежить готівка в сейфі? Що з тих пачок доларів?
На людях ти мусиш показувати свою святу та недоторкану чиновницьку бідність, адже йшовши на посаду, ти неодноразово про це нагадував: і виборцям, і решті, кому треба нагадати. Грішники чиновники, що крадуть в простого народу, вони ж “мучаться”, а декларація то є їхня публічна сповідь. Мусиш показати й зарплату, яку собі призначив, і ще й прозвітувати за жінку/дітей, а якби ж то люди знали, скільки ще незадекларованого притаїлося, присохло та прилипло до рахунків не родичів, але дуже близьких, принаймні, ментально близьких людей. Як же ж, мабуть, важко красти, і не могти усім скористатися легально. От зараз хтось обов’язково подумає, що я заздрю, бо сам не доробився, а другому до рота заглядаю, як сорока в кістку.
Так, я дійсно заздрю!
Та не я один, мабуть, заздрю, воно ж як виходить?! Ми тут, більшість, хто живе і платить податки в тій країні, де восьмий рік війна, другий рік епідемія і тридцятий рік епоха перманентних перемін і потрясінь, живемо чесно, а комусь достатньо залізти до корита і смоктати бюджет, ділити землі, смикати за схематозні ниточки, збагачуватися, і при тому всьому, совість їх зовсім не мучить. Я заздрю, що вони так можуть… Хоча ні, не заздрю, радше дивуюся.
І хоч статки корупціонерів доволі молоді, вже маємо перші “еліти” на рівні регіональному. Досить глянути навіть на те, хто керує областю по вертикалі президентській, тобто, хто є (як досить часто вживають бридке, але в цьому випадку дуже влучне слово) губернатором Львівщини. Пан Козицький є дитиною пана Козицького – багатого і впливового чоловіка. Його заступник, теж з цієї касти, і на місцях почали ставити подібних собі. Феодали, котрі ділять землю, але замість середньовічних замків здатні щонайбільше побудувати гараж в сквері.
Ну що ж, не будемо приховувати – наші чиновники люблять земельні схеми – хапнути, побудувати, здати в оренду і жити на “дурні гроші’’. Все на підставних людей, постійно никаєшся, ховаєшся і брешеш, при тому навіть не розумієш, або удаєш, що не розумієш, що позбавляєш себе спокійного життя простих людей. Але про це далі.
Багатіїв ще називають “успішними людьми”. Погодьтеся, бути успішним в не успішній державі, це як мінімум… привертає увагу. Пригадую, в нульових один чиновник середньої руки й такого ж інтелекту приймав іноземну делегацію з Євросоюзу в межах обміну якогось там досвіду. Він хотів справити на них враження, і помічники привезли іноземців на трасу посеред поля, яку перекрила тоді ще міліція з обох сторін.
Чиновник оцей на іноземців таки справив незабутнє враження, бо прибув з неба на власному літакові, і приземлився перед їхніми носами та відкритими писками. Гості, побачивши це все, переглянулися, і швиденько попросили їх відвести якнайдалі, адже не на жарт налякалися, аби ніхто не подумав, що вони з тим українським чиновником пов’язані хоч чимось.
Лише за тінь на твоїй репутації чи спільну фотографію з таким діячем, можеш позбутися свого чесного імені та репутації. Цю історію мені розповідав пілот. Він казав, що його шеф після цієї пригоди гостей з Європи мав за дурнів, котрі жити не вміють “нормально”.
До чого це я веду?
Власне, прагнення ‘’жити як людина’’, це дуже підступна формула. Шансів на таке життя “як людина” дуже мало… Лише один, а ще й мусять зірки зійтися, щоб і чиновник, і без совісті та моралі, а тоді й грошики підуть, земелька й інші бгала.
А грошики люблять тишу і не терплять галасу.
Раз на рік таким умовним галасом є публікація декларацій політиків при владі, керівників, чиновників. Шкода, що наші люди не роблять висновків і досі вірять, що “всяка влада від Бога”. Шкода, але нинішня система породжує безкарність, якою користуються ті, хто вирішив пожити як “люди’’ за кошти людей. Багатство і бідність можна тримати при собі, а можна демонструвати на люди, але контролювати владу – наш святий обов’язок, бо нема гіршого, як добра людина з благими намірами, котра має доступ до спільних ресурсів і не відчуває при тому жодного контролю.
Я собі намагаюся уявити, що там в голові в того хабарника, і десь таке виходить.
Ось летиш у своєму літакові, над перекритою трасою, понад своїм лісом, а там знизу стоять дурники в краватках, що приїхали з Європи, котра, до речі зеленого уявлення не має, як то в нас працює усе, а ти любиш ту Україну і навіть без кокаїну і навіть Шевченка (того, що поет) цитуєш подумки, слова плутаються і двигун реве чи то лани широкополі? Словом, ти патріот, а решта нюанси. А ось люди невдячні, бо то ж для них ти живеш, “як людина”, щоб вони мали ким пишатися, тобою, звісно, тобою пишатися.
А ми такі є, що так любимо запишатися кимось, що месію чергового здатні зліпити з гімна і палок, аби лише хоч трохи мав антропоморфні ознаки, вмів прямо ходити й трохи говорити. Ми – українці, люди не вибагливі і, на жаль, терпеливі, але, на щастя, до пори до часу.
Отож, переглядаю їхні декларації, і боюся уявити, як виглядатиме наступний Майдан. Хоча ні, не боюся уявити, я його останнім часом часто уявляю.
Андрій Юркевич
