В історії із затриманням у Києві активістів Леоніда Овчаренка та Олексія Кальницького, які запитували у російської журналістки та блогерки Алєксандри Мітрошиної про приналежність Криму найбільше лякає реакція отих сотень людей, які прийшли на зустріч до представниці країни, яка вбиває їхніх краян та підтримує захоплення Криму.
Мене не лякає факт арешту активістів, який здійснили люди у формі української поліції, бо і така зрозуміло, що аваковська поліція щоразу переходить межі.
Мене не лякає факт приїзду росіянки в Україну, бо це вже норма.
На жаль, державний кордон через позицію “зеленої” влади скоро взагалі відкриють для сєпарів, вбивць, російських пропагандистів та іншої наволочі. Доказом того є приїзд співака Dr. Alban в Україну, який теж відвідував Крим і приїхав він завдяки “сприянню президента Зеленського” щоби артист зміг виступити на новорічному шоу “95 Квартал”.
Сюр, правда?!
А ось ці молоді люди в білих пальто, шубах, з останніми моделями телефонів, із позицією, що люди, які запитують про Крим у московських пропагандистів це провокатори — ось це страшно.
Обурює, що у цьому залі лише двоє людей мали проукраїнські позиції, а решта — люди з категорії “какая разніца”. Нікому було захистити або вступитися, зрештою, підтримати проукраїнських активістів.
Лякає, що ці байдужі особи, яким “какая разніца” – молодь у яких українські паспорти, і за деякий час саме вони будуть керувати цією країною.
Що накерують ці “українці” для яких люди, які запитують у московських посланців про приналежність Криму, це провокатори!
Що це за люди, які ображають проукраїнських активістів, навіть б’ють їх, знімають на відео, як аваковськ поліція тягне по землі в напрямку поліцейського автомобіля?
Які рішення вони можуть приймати?
І це лише питання про Крим.
А що думають вони про війну з московією, про те, що відбувається на Донбасі.
Це все дуже насторожує і не дає жодної надії на те, що і Київ, і решта України можуть відійти від стану, коли попри смерті людей — військових та цивільних, у більшості населення зберігається симпатія до московії, росіян та всього російського. Це схоже на стокгольмський синдром, коли у жертві проявляється симпатія та прихильність до свого кривдника.
Шкода, що на цей синдром хворіє більшість нашої країни й левова частка цих людей — молодь.
Мабуть, треба брати приклад з прибалтійських країн, які поступово, але дуже впевнено відмовляються від усього російського. Це позиція, це стратегія, це частина національної ідеї, а що у нас? Схоже, що ми отримали частину програмного коду нової ідеї нації, де не буде місця українському, лише оте, вже програмне – “какая разніца”.
Олег Дьорка
