ПРОСТА ІСТОРІЯ

#textlvivsk

 « -Ай, цвай, драй! – жваво та дуже голосно крокую по вулиці маленька я. – Бабуся навчила! – повідомляю всім зустрічним, які  здивовано округлюють дужками брови.  – А ще? – вимагаю від бабуні.  -Та що ти! -лякається та. – Ще подумають чого! – і заполошно махає руками.  Перші мої ази домашньої німецької.»

Олександра Семенівна Сорока – вчителька початкових класів в дрогобицькому інтернаті для дітей з серцево-судинними захворюваннями та дітей інших соціально-незахищених категорій  населення. Ходить на роботу, виховує онуків, порається на городі.  Чоловік помер молодим, залишивши її з трьома синами на затишній вулиці  міста Дрогобича. Приїжджає інколи її сестра з Київщини, баба Галя. Привозить домашню перчену ковбасу, сало, дітям купу цукерок. Обійми, гостина до вечора, потім дітвору відправляють спати – і тихеньким дзюркотінням  починаються дорослі розмови. Ми, діти, їх не чуємо. От так і втрачено сімейну пам*ятку у вигляді усних чи письмових свідчень. Все настільки утаємничено, що рідний син бабусі, а мій батько (Сорока Володимир Петрович), сам  знає лише кілька життєвих епізодів тих непростих  років, про котрі йтиметься далі. Те, що  написано нижче – в основному його шматчасті спогади.  

Дейнега  Олександра Семенівна(1920р.н.)      

26.05.1942р.- 20.05.1945р.  Німеччина, на фабриці Торгелюв (АРХІВ)(збережено архівну стилістику)

Все, що я змогла знайти, це – Торгелов. Вікіпедія допомогла.

Торгелов — місто в Німеччині, розташоване в землі Мекленбург-Передня Померанія. Входить до складу району Передня Померанія-Грайфсвальд. Складова частина об’єднання громад Торгелов-Фердінандсгоф. Площа — 72,22 км². Населення становить 9436 ос.(2008)

До рідної Соснови майже півтора тисячі кілометрів.

Оскільки спогадів бабусиних вже не відновити, скористаємо ся відомостями, що дають її односельці – сучасники. Коли була видана ця книга, моя Олександра Семенівна вже померла, тому і немає її свідчень тут.

Спогади Віри Панасівни Дикої (1926р.н.)

«У травні 1942 року я потрапила в групу дівчат та хлопців для відправки в Німеччину. Мені ледь виповнилося 16 років. Цю групу в супроводі поліцаїв повезли на підводах  до залізничної станції Переяславська. Посадили в товарні вагони та повезли до Києва. Медкомісію остарбайтери проходили у Києві. Від вошей голову змащували такою смердючою рідиною, що багатьом ставало погано .В Німеччині порозсували  в різні місця. Мені пощастило – потрапила в село до стареньких бюргерів, вони мене любили, не переобтяжували роботою, садили їсти за одним столом  з собою…Через  рік забрали мене на фабрику в Гамбург. Годували так погано, що я думала, що буду вмирати. Жили в бараках. Двічі на день-картопля, бруква, баланда. Хліб -мікроскопічний шматочок   борошна з тирсою … За підпільну роботу – концтабір, не знати, чим би все скінчилося, якби не потужний прорив американських танків… до кінця війни потім працювала у військовій їдальні для радянських льотчиків на  летовищі, у 1945 відпустили, вернулася в Соснову. У листопаді пішла в 9-й клас…»

О, а тепер повертаюся до Олександри Семенівни.

Спогади Віри Панасівни Дикої збігаються з архівними даними відділу Переяслав-Хмельницької державної адміністрації Київської області станом на 1 вересня 1946 року. Значить, ймовірніше за все, 16-літня Вірочка Дика та 22-літня Шура Дейнега (моя бабуся), однією  групою в одному товарняку спочатку до Києва, а потім і до Німеччини доїхали, хто знає, може обнімалися разом у вагоні, підтримували одна-одну… 

У Шури  була молодша на 2 роки сестра Галя, яка рогом впиралася проти намагання  Третього Рейху ощасливити її поїздкою до омріяних німецьких берегів. І була Галя такою впертою, що таки не поїхала туди. Та ще й з дозволу поліцаїв! 

Ну не дізнатись мені тепер рецепту тої мастики, що не пустила Галину до Німеччини за європейським раєм, але що там крім чистого соку соснівського чистотілу було ще щось – це як пити дати. Одним словом, правиця дівчини після кількох сеансів старанного втирання мазі в шкіру  розпухла, загноїлася, запах теж відповідний! Поліцаї від хати Дейнег здиміли надовго – зарази боялися більше сатани. От так і не зрозуміли німецькі бауери, що втратили, коли молода українка Галочка залишилася в рідному селі. Рука з  часом відновила працездатність, та шрамище від плеча до ліктя в*ївся назавжди в шкіру – що не кажіть , а український чистотіл – це український чистотіл!  Зустрілися сестри через довгих три роки.

Приблизно в той же час Західна Україна теж прощалася з молоддю, яку відправляли до Німеччини. Серед юнаків був і Сорока Петро Купріянович, мій дід (1923 р.н.) Місце народження – с. Добрівляни, Дрогобицький район, Львівська область. Якщо про бабусю вдалося хоч щось знайти, то про діда – ну майже нічого. Знаю лише, що познайомилися вони вже  біля тимчасових бараків для остарбайтерів. 

За чисельними свідченнями очевидців тих подій, більш-менш пристойно жила молодь, що потрапляла в села до ґаздів. Мали що їсти, пити, робили  посильно. Найгірше було тим, хто стояв біля фабричних станків. Дуже голодували. Дівчата та хлопці жили в різних бараках. Війна, чужина, важка праця  та побут, але молодість є молодість, зустрічалися, закохувалися, створювали сім*ї. Десь, певне, так і виглядав початок романтичних стосунків моїх діда та баби. Шура була старша за Петра на три роки, за плечима вже педагогічне училище. Кохання давало їм віру в майбутнє – знаю це точно.

 Шура на фабриці. Петро у місцевого бауера, йому легше.  Мій тато говорив, що його батько частенько згадував дружинину стрункість в молодості. Мені видається, що ця стрункість швидше мала субтильну форму виголоднілого організму, постійний брак харчів та їх жахлива якість робили дівчат невагомими та «повітряними». Зважаючи на такі обставини, закоханий Петро приносив своїй майбутній дружині залишки свого обіду, все, що міг.

У жіночому бараці були грубки, кому спала щаслива ідея щось спекти вже не дізнаюся ніколи. Пекти, а з чого? І український Ромео вирішив ощасливити жіноцтво. Вкрав у свого  ґазди мішок муки та й заховав у сіні, щоб винести у зручний момент. Працьовитість німців давно відома. Не зважаючи на найманих робітників, господар теж з ранку до вечора  трудився на обійсті. І в той момент він вирішив навести лад  у сіннику. Почав перекидати сіно вилами. Наколов  щось важке, що  репнуло під зубцями. Звідти цівочкою потекло життєдайне борошно. Вирахували, хто вкрав, швидко. Петера покликали на суворий суд. За такі речі можна легко було потрапити до концтабору. Та бауер виявився добряком, дізнавшись, що тут замішане кохання, категорично попередив хлопця, а потім таки віддав йому той лантух з борошном. Гадаю, тими днями у жіночому бараці таки було свято.

От і все, що знаю я про той час. Вернулися дід з бабою спочатку в Соснову, в травні 1945 року. Мій тато народився у листопаді теж там. Через 3 роки родина Сорок переїхала до діда на батьківщину. Оселилися в сусідніх від Добрівлян Михайлевичах. Бабуся там вчителювала. З 1958 року і до самої пенсії викладала в Дрогобичі, куди і переїхала сім’я.

Олександра Семенівна втратила чоловіка у лютому 58-го. Офіційна причина смерті – отруєння чадним газом. Сталося це на роботі, працював  в нічну зміну, дружину повідомили вранці. Дуже сумнівним видається мені це  все  зараз, але нічого не вдієш. Моєму татові, найстаршому з синів, було тринадцять. Взагалі у моєї бабусі було п’ятеро дітей, вижили троє, всі хлопці. Заміж більше не виходила, хоча пропозиції поступали, і не один раз. Жила з дітьми, працювала, господарювала. 

 Вдома, у моєму щасливому дитинстві, у вітальні висіли портрети Шевченка, Франка та діда Петра, ні сталінів, ні брєжнівів, андроповів і т.д. я не пам’ятаю. Коли заходили «незручні» гості з серванту діставався і на нього таки ставився невеликий портрет Юрія Гагаріна. Дорослі таким чином примиряли новоприбулого з дійсністю нашого домашнього устрою, мовляв, у вас так, а у нас так, але  ми теж в курсі, що за потужна країна Радянський Союз. Космічна тема  майже  ніколи не підводила.  Підводили  родину дитячі язики.

У школах , у 80-і, трендом було проведення безглуздих виставок та спортивних змагань типу «Веселі старти» саме у дні релігійних свят. Таким чином радянські освітяни підтримували здоровий дух у здорових тілах і не затуманених «опіумом для народу» головах юного покоління. Десь класі в другому, весною, перед Пасхою, Воскресінням Господнім, наш клас бадьоро записував під диктування Марії П., що треба взяти у неділю в школу, щоб перемогти 2-А у спортивній борні. У список входили – спортивна форма, кеди, бутерброди і червоні стрічки на зап*ястки, як символ приналежності та спорідненості з червоним прапором держави. У процесі записування до мене почало доходити, що в цю ж неділю мама пообіцяла привезти від іншої бабусі з села паски, крашанки і всіляке таке різне. Для мене було найекзотичнішим в усій цій історій те, що паски мали бути посвячені !, про це теж сказала мама тихо і виразно, надаючи цій інформації найбільшого значення. І вся ця краса мала пропадати без мене, бо хтось хоче, щоб я била світові рекорди з перетягування каната!!!

Мене це настільки зачепило, що, незважаючи на застороги дорослих тримати язик за зубами, я повідомляю  сусідці, що сидить спереду, теж Ірина, ще й наша сусідка по вулиці, що дзуськи, а не піду я в неділю в школу, бо буду їсти свячені паски! Тільки останнє слово моєї не дуже голосної, урок все ж таки, але гарячої тиради пролунало, моя сусідка Іринка підкинула дві руки вверх, і, не чекаючи дозволу вчительки, підскочила та дуже голосно заявила : «А С. (моє дівоче прізвище) сказала, що не прийде на змагання, бо буде їсти свячені паски!!» У нашої Марії П. почали вилазити очі з орбіт, і після того, як в моєму щоденнику з*явився красномовний запис, її надовго винесло з класу. Я цей момент пережила спокійно, чомусь не почуваючи за собою тяжкої вини. Вину відчула вдома, коли бабуся та мама з переляканими обличчями зустріли мене на кухні. Спритна Марія П. донесла суть моєї промови директору школи, той, не довго зволікаючи, подзвонив у міський відділ освіти, звідти – до бабусі на роботу зі всіма прогнозованими наслідками. Одним словом, поки я прийшла додому, вже відбулася сімейна нарада дорослих, як ліквідовувати таке «ганебне» становище. Олександра Семенівна відбулася доганою на роботі та викликом в міськно для серйозної розмови. Я пішла таки в неділю на «Веселі старти» та ще й перемогла в якомусь конкурсі, про що потім розповідали всім знайомим мама та бабуня. Тата ця вся історія веселила і він не втручався в жіночі справи.

 Зараз видаються дуже смішними ці перепетії з доносами, та тоді це мало вагу. Було ще кілька схожих випадків у моєму дитинстві, коли дуже явно було видно, що наша родина знаходиться під пильним оком «тих, кого треба». Всі вони схожі і відображають тогочасну дійсність.

Я дуже любила свою бабусю Шуру, ми з сестрою були її улюбленицями.

Я ніколи не бачила своїх дідів, мамин тато пропав безвісти на тій же таки клятій війні. Баба Ганна, мамина мама, теж підіймала трьох дітей самотужки. Таких сімей в той час було дуже багато. Обидві бабусі практично ніколи не говорили про війну і ті події. А нам, дітям, було не до того – свої радощі і проблеми…

Тепер безмежно шкодую, що не записувала хоч чогось на згадку, та вже пізно.

Ірина Войціховська