Якщо Ви з Дрогобича, то точно маєте знати, що нещодавно в місті з’явилась «Піца-Ветерано».
Це заклад, де печуть і звідки доставляють піцу вам додому чи в офіс. Ну або можна прийти і забрати самому. Як вам пасує.
Але навряд чи ви знаєте, чий він – цей заклад.
Тож давайте знайомитися.
Ветеран АТО Микола Новіков. За фахом психолог. За походженням – луганець. Мешкає тепер у селі Колпець (Стебник). Одружений, двоє діток.
Піцерія – справа його молодої сім’ї.
ЯК МИКОЛА ОПИНИВСЯ НА ДРОГОБИЧЧИНІ?
Кохання і війна. Саме війна вигнала його з рідного Луганська і саме кохання привело його сюди. Зі своєю майбутньою дружиною Микола познайомився в мережі. Зав’язалася гарна переписка, дружба, почуття. Приїхав в гості і … залишився. Побралися. Народили двійко діточок.
Але це вже сталося опісля – після війни, після служби в лавах ЗСУ.
В АРМІЮ НЕ БРАЛИ: ДУМАЛИ, ЩО «СЄПАР»
Запитаєте, як він, мешканець Луганська, став воїном Збройних сил України?
Каже, що з повагою завжди ставився до України. Але й до Росії ставився як до дуже хорошого сусіда. Зрештою, як і всі на сході. «Ми їм довіряли, і уявити не могли, на що вони підуть». Коли почалися бойові дії – тоді й сталося найгірше – розкол. Розкол ментальний. Між батьками-дітьми, між друзями. «На мене сильний вплив мав мій старший брат. Він взагалі надзвичайно затятий проукраїнський активіст. Я притримувався його поглядів. Та й вдавалося вириватися з Луганська – в Одесу, Київ, бачити як воно насправді. І тим важче було спостерігати як втрачаються друзі, як їх косить ота проросійська пошесть…».
Коли війна прийшла на рідну Луганщину – зрозумів, що свою землю треба боронити.
І зробити це можна лише в армії.
Але не все так просто: в ЗСУ брати його відмовлялися. «Думали, що сєпар. Тож довелося схитрувати». Перебуваючи в Києві, звернувся в військкомат, сказав, що киянин, прописку не перевірили і в армію взяли. Правда розкрилася вже в бригаді. «Мене зняли з посади, намагалися ізолювати. Думали, що я дезертир чи шпигун, або маю завдання підривати роботу зсередини. Це все тривало аж доти, доки не втрутився командир батальйону, який зазначив, що з луганцями він воював в ДАПі і має до них довіри більше, ніж багато до кого».
ЗВІДКИ ГРОШІ?
Після війни почалося мирне життя. Правда, не в рідному місті, а тут, на західній Україні.
Сюди Микола приїхав жити у 2016 році.
Власну справу почав в 2017.
За які кошти? Трошки було власних – продав свій автомобіль. Допомогли батьки дружини. «Без них було би дуже складно!» – каже Микола. «І Міжнародна організація з міграції, де ми виграли два гранти, за які закупили техніку, холодильні столи та інше. Тут окремо хочу подякувати Центру зайнятості міста Стебник, які підказали куди саме звернутися».
Починалося все на приватній території – на подвір’ї батьків дружини у Колпці. Літню кухню переробили під виробничі потреби і почали вчитися – пекти піцу, спілкуватися з клієнтом, тримати зворотній зв’язок.
ІДЕЯ – ДРУЖИНИ
Чому саме піца? Ідею підказала дружина. «Я взагалі спершу планував відкрити сервісний центр з ремонту ноутбуків – такий, як був у мене в Луганську. Але це довго. Поки напрацюєш клієнтів – можна й з голоду померти (сміється).А дружина запропонувала ідею доставки піци. Ми вирішили спробувати – і воно пішло!»
Що планує на майбутнє? Розширитися. Зробити залу, щоб можна було сісти, посмакувати стравою, «а не просто взяв в коробочці і побіг».
Більше бізнес-планами Микола не ділиться. Каже, говорити про ще одну піцерію поки зарано. Бо щоб її відкрити – треба 12 тисяч євро. А їх спершу слід заробити. І це час.
ДЛЯ ДУШІ
Натомість, розповідає про те, що було би для душі: громадська робота з підлітками. Боротьба з булінгом. І шкідливими звичками. «Бо ж гляньте на сьогоднішнього підлітка в маленькому місті! Чим він живе? Чим цікавиться? Може спортом? Ні. Алкоголем… І це біда. З цим треба боротися, поки не пізно».
Марія Кульчицька
МД, № 1 (48)
Публікацію створено в межах проекту “Розвивай\ся”
