Курська операція Сил оборони України, яка розпочалася 6 серпня 2024 року, досі залишається однією з найсекретніших сторінок цієї війни.
Тоді українське командування зосередило потужне угруповання військ і стрімко прорвало російський кордон у районі міста Суджа. Серед підрозділів, які першими зайшли на ворожу територію, були й бійці 103-ї окремої бригади ТРО зі Львівщини.
Вже 10 серпня 2024 року львівських тероборонівців відправили на зачистку Кореневського району Курської області. Одним із ключових пунктів просування стало село Снагость. Контроль над ним мав стратегічне значення: він дозволяв ЗСУ блокувати логістику ворога та створював плацдарм для наступ.
Проте у вересні 2024 року ситуація стрімко змінилася, російські війська перейшли у масштабний контрнаступ. Снагость опинилася в епіцентрі хаотичних боїв. Саме під час цього ворожого прориву зв’язок із підрозділами 103-ї бригади почав зникати. Це історія нашого земляка, який тоді опинився в оточенні, і чия доля вже два роки залишається невідомою.
На повернення Ростислава Карповича (родом із Рихтич, проживає в Почаєвичах), Сергія Хом’яка з Дрогобича, Івана Танчука зі Снятинки та Степана Глов’яка з Летні досі чекають рідні, які просять відгукнутися будь-яких свідків того бою або родичів бійців 134-го батальйону охорони ОК «Північ», що виходили разом із ними.
Від керівника Держгеокадастру до окопів Курщини
Ростислав Карпович понад 20 років присвятив Держгеокадастру в Дрогобицькому районі, а з 2021 року очолив Дрогобицький відділ Головного управління Держгеокадастру у Львівській області. Проте з перших днів повномасштабного вторгнення він залишив цивільне життя і приєднався до Сил ТрО.
«Мій чоловік ніколи не служив в армії, але коли почалася велика війна, пішов захищати мене і нашу доньку, яку просто обожнював», – розповідає дружина військового Наталя Карпович.
З березня по липень 2024 року підрозділ Ростислава перебував на Сумщині. Бійцям сказали, що це планова ротація. Наталя сподівалася, що невдовзі чоловіка переведуть ближче до дому на Львівщину, адже з 2022 року безперервно перебував в зонах активних боїв. Проте замість ротації назрівала Курська операція, про яку ніхто з рідних не здогадувався.
Ростислав Карпович обіцяв родині приїхати у відпустку 4 вересня, якраз на день народження донечки. Але після 10 серпня, коли підрозділ перетнув кордон, зв’язок зник. Рідні підрозділу отримували лише поодинокі короткі звістки через побратимів або ротного, що все добре. Це тривало рівно місяць, до 10 вересня 2024 року, коли росіяни пішли на прорив.
Три доби лісами та болотами: реконструкція подій
Сьогодні, через два роки після тих подій, Наталя Карпович разом із дружинами інших бійців самотужки по крихтах збирає інформацію про той запеклий бій. Їм вдалося детально відтворити хроніку подій 10–12 вересня 2024 року.
В обід, 10 вересня, розпочався піший вихід українських сил із населеного пункту Краснооктябрське. Евакуація йшла через трикілометрову лісосмугу в напрямку села Снагость. Під час руху групи натрапили на ворожий БТР, який відкрив вогонь. Щоб зберегти особовий склад, підрозділи здійснили обхідний маневр на південь, форсували річку Снагость убрід і перейшли на лівий берег.
«Тоді виходив весь батальйон, приблизно 140 людей. Вони потрапили в оточення і зазнали великих втрат. Вирішили прориватися малими групами, пересувалися переважно вночі, через болота й ліси», – ділиться Наталя Карпович.
Ростислав Карпович, Мар’ян Коцюбан, Іван Танчук, Вадим Побережний та Степан Глов’як виходили однією групою. Разом із ними проривався і Сергій Хом’як – дрогобичанин, який до війни працював у компанії «Георозвідка». Загалом у групі було 29 чоловіків, здебільшого старшого віку.
Протягом трьох діб без води, їжі та зв’язку вони прокрадалися лісами. Бійці викидали каски та павербанки, щоб полегшити вагу і йти швидше. Коли стемніло, помітили в лісі будиночок. Сподівалися, що там свої і вдасться переночувати, але натрапили на пастку.
Засідка в лісі та надія знайти свідків
Надвечір 12 вересня група потрапила у ворожу засідку. Зав’язався ближній стрілецький бій. За свідченнями очевидців, яким вдалося вижити, Ростислав Карпович дістав поранення в руку, а Мар’ян Коцюбан був поранений у плече. На той момент уже стало так темно, що військові не бачили один одного.
Ті, хто йшов позаду, встигли заскочити у прилеглий рів і переховатись там до світанку. Вони чули, як до будинку під’їхала російська техніка. Що сталося далі з тими, хто прийняв перший удар – родини не знають досі, адже з того бою не повернулися лише їхні чоловіки.
«Поблизу шпиталів та за списками побратими згадували, що разом із нашою групою виходили двоє військовослужбовців із 134-го батальйону охорони і забезпечення оперативного командування “Північ”. Ми дуже сподіваємося знайти їхніх рідних. Можливо, вони мають хоч якусь додаткову інформацію про той вечір, але поки пошуки тривають», – каже Наталя Карпович.
Родини зниклих безвісти захисників із Дрогобиччини просять усіх, хто володіє будь-якою інформацією про бій у районі села Снагость 12 вересня 2024 року, відгукнутися та допомогти знайти правду.
