Володимир Гагарін – мешканець стражденного Маріуполя, який був вимушений з дружиною та дитиною шукати прихистку в Дрогобичі.
Поки готувалося це інтерв’ю для газети maydan, співрозмовник встиг не лише стати на облік у військкоматі, але вже й піти воювати з загарбником.
Маріуполь же сьогодні в облозі, сотні людей, як заручники, опинилися в підземеллях «Азовсталі» й надалі чекають на порятунок.
– Пане Володимире, розкажіть, чим займалися у мирний час?
– За фахом я – інженер-конструктор, але майже весь час працював у Приазовському державному технічному університеті.
– Коли уперше стикнулися з війною?
– 2014-го півроку було захоплення мого міста захоплення мого міста бойовикам так званої «днр» під керівництвом росії. Й була надто напружена фаза, поки не звільнили місто, відтак відповідно була аза війни, коли Маріуполь намагалися захопити й була загроза, що місто потрапить у кільце. Ми з дружиною і маленькою дитиною не витримали й у березні 2014-го року виїхали. 2015-го повернулися. Й відтоді жили, знали, що поблизу лінія фронту, та все ж місто було на підконтрольній території.
Намагалися всіляко українізувати місто, допомагали військовим, словом, брали активну участь у волонтерстві.
– Чи готувалися ви до подій, які сталися цьогорічного 24 лютого?
– На попереджали військові, аналітики, що це станеться, тобто ми знали й були морально готові. Хоча підготуватись фізично й матеріально було майже неможливо.
В грудні-січні вже воно назрівало й могло бути – могло не бути. І зрештою те, 24-го трапилось те, що найбільше прогнозували: ракетні обстріли, на всій території авіація тощо…
Ми сподівались, що вони зрозуміють, росіяни, що маємо допомогу й чинитимемо опір.
24-го лютого зранку почули, що по всій Україні є обстріли, потім вже почули, що бомблять і нас. Це були околиці – Східний район з боку Широкіна та аеропорт. Ми знали, що місто укріплене, особливо саме збоку Широкіна, але очікували, що буде важко, що буде потрібна допомога. Але, що нас оточать не сподівалися. Тому ми, хоч і знали що буде війна, не готувалися виїздити, адже в нас із дружиною батьки похилого віку.
– Якими були ваші дні до виїзду з міста?
– Першого дня я ще на пів дня сходив на роботу, другого дня намагалися піти в магазин, щось купити, адже почалися проблеми з постачанням: всі, як потім виявилось, це було правильно набирали продукти…
Потім зрозумів, що роботи нема й дома сидіти важко, пішов до знайомих до найближчого волонтерського центру й там допомагали, щось вантажили. Були там і нічні чергування для того, щоб оберігати це місце. Допомагали військовим, поліції. Адже почалися проблеми в них з постачанням, принаймні бракувало їжі гарячої. А працювали поліціянти та пожежні постійно. Тож вони робили свою справу, ми – допомагали, наскільки могли.
За три-чотири дні з’явилися перші проблеми з електрикою, яку нарешті вирішили й світло увімкнули. Служби відповідні в місті ще працювали.
Але за деякий час не стало світла, відтак зникла вода, джерела якої ми почали шукати. Бо в нас немає, як в деяких інших містах, колонок. Комунальні служби почали привозити цистерни, але були величезні черги, й люди згадували, де є бодай якісь джерела чи криниці, адже, зрозуміло, що перша необхідність – це вода.
Потім за декілька днів зник газ. Не негайно – спершу в тих районах де були обстріляні водогони. Почали люди мерзнути. Наш район. На щастя був один з останніх, де припинилось газопостачання. Що до нашої родини, ми з сім’єю сестри, з якою разом виїхали, мешкаємо в одному будинку, але маємо різні входи. Стало холодно, ми з’їхались усі до однієї кімнати, щоб дихати та грітися. Три-чотири дні ми так витримали, потім знизилась температура, й ми переїхали до моїх батьків, які живуть на околиці Маріуполя, й у них пічне опалення, а дрова тоді ще можна було знаходити.
З того моменту, як зник газ, все місто взяло пилки та сокири в руку й пиляв, рубав, щоб готувати їсти, щоб грітися. Гірше було тим, хто жив у багатоповерхівках, бо всі намагались це зробити у дворі. Коли заходив до знайомих, то вони в шапках, куртках були, температура в помешканнях наближалась до нульової. Це було непритаманне для Маріуполя: протягом тижня щоночі був мороз шість-десять градусів…
Після того, як зникла електроенергія, виникла проблема зі зв’язком, почали «сідати» телефони. Легше були тим, хто мав ґенератори. Доводилося шукати знайомих та місця. Я заряджав телефон у волонтерському центрі.
Опісля зв’язок став зникати. Спочатку думали, що вишки не працюють, але військові сказали, що навколо Маріуполя оставлені «глушилки», через що й не було нормального зв’язку. В деяких місцях зв’язок з’являвся, люди передавали один одному й виходили туди, щоб почитати новини, дізнатися, що відбувається навколо, бо вже почалася інформаційна блокада. Зараз так, як відомо, повна блокада й ресурси російські.
Тоді ж припинилось радіомовлення з України, залишилися лише радіостанції деенерівські.
– Як вибиралися з міста?
– Ми виїздили всімох моєю автівкою: четверо дорослих і троє дітей. Їхали 11 годин від Маріуполя до Запоріжжя. Було непросто: я не очікував, що їздитиму взимку, автівку стояла в гаражі на літній ґумі, без запасу пального та газу. Але таки, хоч був мороз і починав падати сніг, все ж дісталися Запоріжжя на літній ґумі. Дивом вистачило й пального, останні буквально метри їхали вже з червоною лампочкою.
В Запоріжжі нас прийняли й нагодували в «Епіцентрі», де ми переночували.
В Дніпрі нас вже два тижні чекали в свояка. Там ми жили майже тиждень. Й шукали варіанти, щоб була й робота, й не тимчасове житло. Йшлося про більш безпечний будь-який куточок України.
Завдяки знову ж таки знайомим знайшли тимчасове житло в Самборі й у Дрогобичі. А відтак зняли собі житло в вашому місті, Й зараз ми знову всі семеро разом.
– Яким був Маріуполь, коли ви залишали місто?
– Коли ми виїздили, ми насправді, ми дивом оминули обстріли: й ми цілі, й автівка ціла. Лише бачили, що навколо прилітало. Ми бачили й поранених, і як їхали люди на машинах розбитих, уже починали розрізняти звуки, вже знали, коли те, що летить, буде поруч.
Що бачили? Зруйновані будинки в центрі. Ми саме в центральній частині жили. А батьки – в селища Піщане, за портом.
До міста тоді вже прилітало щодня, й ми бачили вирви.
Перший тиждень наприклад, батьки у Піщаному, не було зв’язку, я поїхав їх відвідати,чи не прилетіло й туди, там було досить тихо. Коли за три дні я привіз бабусю дружини, я вже побачив сліди від влучань. Тобто обстріляли селище, де не було жодних військових об’єктів.
Так само до того моменту, як ми виїхали, не обстрілювали й порт, а от селище, відоме ще й своїм фестивалем, було ретельно обстріляно. Зокрема влучили рашисти в електростанцію: тобто було пряме бомбардування з моря.
15 березня я заготовляв дрова й воду для оселі батьків, бо там уже було разом 11 людей, наступного дня, за день до виїзду, ми побачили колони, що рухаються на виїзд. Це, як я зрозумів не організований був гумконвой, а люди самоорганізувались і вирушили. Вже пізніше там з’явилися блокпости.
Я проїхав вулицею Металургів, що йде через усе місто. Побачив, що всі корпуси мого університету були обстріляні з артилерії, взагалі вкрай важко – я на ровері переміщався – було проїхати центром, все було в уламках скла, десь просто не було шиб, десь були напів або всуціль зруйновані будинки. Словом, весь центр Маріуполя був зруйнований, бачив я й вирву завширшки десять метрів і завглибшки метрів чотири-п’ять на місці підземного переходу.
Це було числа десятого (березня – Ред.). Потім розповідали, що ворожа авіація почала «обробляти» центр нашого міста.
Коли я прийшов до волонтерського центру довідатись про останні новини, поліція сказала, що люди їдуть на свій власний ризик. Відтак я уточнив можливий маршрут. В цей час прийшов хлопець, який повернувся з муздрамтеатру, в який влучили…
Відтак ми вирішили спробувати вибратися, хоча це ризик – їхати через окуповану територію.
Попри поганий зв’язок, ми отримали повідомлення про те, що є коридор для приватного транспорту з вказаним маршрутом.
І власне перед самим від’їздом я побачив місто в руїнах, а згодом довідався, що вже тоді було зруйновано 70 відсотків житлового фонду…
– Хто у вас залишився в Маріуполі?
– Мої батько з мамою, моя сестра з ними, бо батьки хворіли торік. І бабуся дружини. Батько дружини жив у селищі Талаківка, з ним припинився зв’язок 26 лютого, й відтоді ми нічого про нього не знаємо…
– Чому окупанти так чинять з Маріуполем?
– Мабуть, вони не змогли так швидко, як збирались взяти ключ від міста, адже військові його боронили. Окупанти заходили лише на околиці, їх відбивали.
Тому й вдалися до обстрілу цивільного населення, щоб була паніка, щоб виїздили, щоб тиснули на військових, які таж мають рідних серед місцевого населення. З російських номерів надходили і військовим і цивільним смс з вимогою здатися.
Рашисти казали, що обстрілюють базу «Азова», насправді ж першими «військовими» об’єктами, які вони розстріляли, були школа та дев’ятиповерхівка, яки знаходились неподалік бази ТРО.
І важко сказати, чи не було це зроблено умисно чи помилково, адже 90 відсотків шкіл у місті зруйновані, а також всі сім маріупольських університетів.
– Чи є сенс до вести перемовини й домовлятися про мир з росіянами?
– Я непогано знаю історію, а від 2014-го року став вивчати більш ретельно, тому вважаю, що з ними не можна домовлятись. Ті перемовини, що зараз ведуться, – чисто стратегічні й дипломатичні, але їм жодним чином не можна довіряти.
Інтерв’ю підготовлено у рамках спільного проєкту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку.
