Я ніколи не хотів писати тут про свої переживання раніше, бо війна стала чимось більшим, ніж просто театром бойових дій, про війну хайпово писалося, як у позитивному так і в негативному контексті, війна на каналах у телевізорі, у телеграмі та в газетах. Будь-хто легко знаходив свого читача, бо актуальність фронту була на рівні модної субкультури.
Тому розказувати свої почуття не було сенсу. Я легко виговрювався в офлайновому колі, напиваючись з друзями, розказував веселі й не дуже історії. І мені цього достатьньо, щоб не витрачати кошти на психолога.
Ну, я так думаю, але жінці та батькам краще знати.
Але зараз, коли війна стала справою фанатиків, а не модною субкультурою, новини з фронту не викликають тих емоцій як раніше, але статистика загиблих не міняється, війна продовжується, але забута, то дозволю собі написати щось публічно.
Про війну мені сниться дуже мало снів з підтекстом реальних подій, які особисто я пережив. Я помітив, що мої найстрашніші військові жахи – це атошні страхи, а не реальні події.
Як тільки я приїхав на фронт, з першого дня я сформував свій рейтинг страхів. Психіка спрацювала так, що мені було байдуже на мою смерть в бою та вбивство іншої людини.
Чим я дійсно переживав, так це полоном, каліцтвом та не справитися з своїм єдиним завданням – надати пмд (перша медична допомога) там, де я потрібен.
Ми в ДУК ( ред. – Добровольчий Український корпус) жартували про полон – краще зїсти свій шеврон і прикинутися піхотою Збройних сил, ніж попасти в руки динири з шевроном добровольця. В ідеалі – краще гранату під груди.
А це вже не жарт. Уявляєте, як це боятися полону, що граната під груди – це кращий варіант для добровольця?
Це все після побаченого в відділку МВС, в щойно звільненій Авдіївці, у 2014 році.
І цей страх переслідував мене постійно. Ми в Пісках – у клині, ми в Станиці Луганській – у клині, у Широкіно – у клині. Всі мої локації, я весь час думав як і куди відступати, на випадок ситуації як в Дебальцево чи Іловайську. Я рідко детально щось планую, бо я обожнюю імпровізацію, але ці смертельні страхи навчили вивчати місцевість і деталі, щоб збільшити свій мізерний шанс на відступ.
Заганяв себе до параної ще більше, коли моя відповідальність виросла до командуванням кількох груп евакуації в Госпітальєрах. В 2015 заставляв наших водіїв знати не тільки основні дороги, але й польові та сільські.
Більшість доріг я знав ідеально, бо у липні 2014 я евакуював якогось старшого офіцера з 93 бригади, якому кумулятивний струмінь спопелив усі м’які тканини правого плеча й залишив тільки смердючу плечову кістку. Від плеча до ліктя “гола” кістка, потім від ліктя знову мязи та шкіра.
Я вперше їхав польовими дорогами самостійно, у щойно виданому бусі, з якого наспіх вигрузили бека.
Маючи тільки карту та олівцем відзначені польові дороги на ній, я самостійно евакуйовував пораненого.
Того дня, там ззаду на матраці, гепаючи на польових дорогах, офіцер матюкався так, що на той момент я боявся його більше ніж полону, матюків почув у свою сторону більше ніж за все життя.
Я дуже панікував, бо втратити офіцера під час першої евакуації, по дорозі яку зовсім не знаєш, з ризиком повернути не туди, бо фронт ще не сформований.
Ці матюки звучали всі три години його евакуації.
Після цього досвіду, я проїзджав цей маршрут за дві години. Але страх повернути не туди тримав до того моменту, як вперше сформувався фронт.
Постійно рятуючи поранених, ти формуєш собі рейтинг каліцтв. Думаю, що не етично тут описувати цей рейтинг, з поваги до поранених та скалічених цією війною.
Але такий рейтинг є і ми з побратимами це частенько обговорювали, особливо – які поранення приведуть до самогубства.
Зараз вже червень, 2020.
Мені знову снився полон та невдала спроба втечі. Найгірше – я не можу прокинутися, як в дитячих жахах, а переживаю весь сюжет, що приготувала мені моя голова.
Ці емоції, тримали до обіду і я зрозумів, що ми не справедливо забули про сотні полонених та тисячі скалічених.
Бо для мене це лише сон, а для когось щоденне життя та пекельний досвід.
Ми легко і багато обговрюємо те, що хайпове, хоч і далеко від нас, ми легко обираємо сторону за чи проти в питаннях, які зовсім не стосуються нашої країни та нашої історії .
Потім сперичаємось про це з друзями, бо в них протилежна думка на ті події, хоча маємо купу спільних тем та простору для національного активізму та благодійництва.
Одна з них – наші полонені та скалічені війною з РФ.
Я мрію, щоб ми робили все можливе, щоб батьки, рідні, сім’ї загиблих, скалічених та полонених, отримували максимум від своєї нації, а не тільки сезонний хайп.
Щоб про цю війну та про її жертв говорили не залежно від того який зараз рік та скільки часу пройшло, не залежно від головнокомандуючого та міністрів, та хто за кого голосував.
Щоб ми знали ціну нашій можливості сперечатися між собою на різні теми, не пов’язані з Україною і щоб легко мирилися, якщо думки розійшлися, бо ми маємо спільну біду, яка точно має значення тут і зараз та буде важливою, насправді, ще десятки років і точно здатна об’єднати нас на шляху формування нації.
І краще цю війну згадувати перемогою, ніж капітуляцією.
Памятайте – за нашу свободу думок, хтось постійно сплачує надто велику ціну. Хто вже в пеклі, але живий. Або ті, кого вже ніколи не вернути додому…
Ми легко знаходимо те, що нас розділяє. Будь ласка, не забувайте те, що нас повинно об’єднувати і мати для нас сакральне значення будь-де і будь-коли.
Страшно уявити, це був лише сон…
Хтось цим живе щодня. Якщо ви не знаєте цих прізвищ у своєму місті чи районі й ні разу не допомогали їм, тоді прізвища з США для вас хайп і не більше.
Росія ворог – назавжди.
Мова має значення.
Комунізм – зло.
Ярослав Регей “Білас”, доброволець, ветеран війни з московією
