Кого привітав з Новим роком український президент?

Як Зеленський привітає, то по нім трава три роки не росте

(свіжа народна мудрість)

***

Ми кажемо, що нам все одно,

Коли не маємо на це впливу

Б. Шеффер

Подивився я привітання Зеленського і мушу вам сказати, що в новорічну ніч ми з вами, громадяни України, побачили з екранів зовсім не того Володимира Зеленського, який балотувався в президенти в травні цього року. Це вже був не Голобородько, котрий закликав Порошенка прийти на стадіон, це вже не поїдач хот-догів на заправці, це вже не “проганяч” розбійників, це вже не той “не лох” і вже давно не Вова з 95 Кварталу. Ми раптом почали сприймати його меседжі серйозно.

До того якось все було ніби не по-справжньому, а тут, коли до нового року залишається 10 хвилин, раптом розумієш, що зараз тебе буде вітати з екрана президент України, верховний головнокомандувач українського війська та гарант Конституції Володимир Зеленський. І раптом стає зовсім не смішно. Це ж по-справжньому? Це ж уже не серіал? 

Ні, це серіал, але тепер ми не можемо вимкнути телевізор, бо пульт не в нас.

Вже четверту добу український, і навіть російський сегмент фейсбуку обговорюють новорічне привітання президента Зеленського. При попередніх гарантах їхні промови витиралися з моєї пам’яті разом з боєм курантів. Раніше виступ президента – то був, наче обов’язковий ритуал, без якого новий рік не настане. Тільки разом із президентом настає новий рік – нас так привчили. Цілі покоління так жили, змінювалися лише обличчя по ту сторону екрану. Наші старіли, а їхні змінювалися.

Я, коли дивився на новорічне привітання Зеленського, то одразу пригадав, що в одній із вистав у мого героя були такі слова: “Ми говоримо, що нам все одно і нам немає різниці, лише тоді, коли ми не маємо на ситуацію впливу”. Так, дійсно, ми кажемо (визнаємо), що нам немає різниці, здебільшого, тоді, коли не можемо нічого змінити, не маємо впливу.

Як тільки ми володіємо ситуацією, то нам одразу стає не однаково. В масштабах народу, держави, коли нам не все одно, у нас з’являється те, що не цікавить Зеленського, себто національні інтереси. В ситуації, у якій опинилася Україна, бути за “все одно” – це злочин, бо цим неодмінно скористається ворог. Але щоб тобі було не однаково, то треба мати вплив, треба брати на себе відповідальність за рішення. Отак, по правді, а на кого має вплив Зеленський? На тих, які люблять оливки? Чи на тих, хто не пристібається паском безпеки в авто? До кого він взагалі звертався в новорічну ніч?

Я не можу передати те відчуття, але коли Зеленський говорить, що не важливо, як називається вулиця, лиш би вона була освітлена, то я чітко розумію, що назву вулиці вибиратимуть не між Стусом і Сліпаком, а між Лобановським і Жуковим. 

До речі, про освітлення та асфальт… Це ж треба в ХХІ столітті, у центрі Європи дожитися до того, що нас тішать електрикою та рівною дорогою! Промова Зеленського – це якийсь сюрреалізм, у якому змішалися епохи й поняття, історичні постаті та геополітичні процеси, всі вони вирвані з контексту, доведені до абсурду. Багато хто дивується: а де гімн і прапор українські? А я не дивуюся, я просто ставлю себе на місце режисера цього кордебалету під назвою “новорічне вітання президента” і чітко розумію: а не впихався там ні прапор, ні гімн, бо це атрибути конкретної держави з конкретною історією. Куди там тризуб з синьо-жовтим знаменом і зі славнем запхати, якщо перед тим 10 хвилин торочив, що нема різниці.

До речі, найбільше виступ Зеленського сподобався росіянам. От за порєбріком дійсно зацінили, сплакнули й ще раз передивилися виступ Зеленського. І ви знаєте, я їх розумію. На відміну від їх ботоксного старця, виступ якого можна без звуку дивитися, читаючи по губах його відчеканені короткі загальні фрази ні про що, наш Вова виглядає живенько, знято динамічно, та й говорить про те, що давно в москалів на язиці. То, може, наш Вова не до нас звертався, а до них? 

Виглядає на те, що нас чекатиме цікавий рік, я вже й не думав, що після Майдану та війни на сході ми змушені будемо доводити, що таки є різниця, хто ми. Одне мене тішить, що завдяки спічрайтерам Зеленського, які сплагіатили частину твору, згадали про несправедливо призабутого Уласа Самчука, якому не було все одно, і який помер в еміграції у далекому Торонто 1987 року. Він не міг повернутися на рідну Україну, бо якби повернувся, то на освітлених вулицях чи під будь-яким пам’ятником його б чекала зовсім не дівчина, а довге ув’язнення. Не захотілося повертатися Уласові на совєцький рівний асфальт, бо важко по ньому ходити, коли тебе кидають об нього лицем.

Тож вітаю вас з Новим роком, якщо вам, звісно, не все одно. А щодо привітань президентів з телевізора, думаю, вартує перестати дивитися не тільки вітання, але й сам телевізор. Може ми без нього і розумніші стали б в новому році.

Андрій Юркевич